— Вони зустріли когось із охоронців. Там унизу йде бій. Карочє, вони надовго не затримаються… а я пішов перший. Я… я мушу зробити свою справу.

— Ну, то роби, дорогенький, — лагідно сказав Дамблдор.

Запала тиша. Гаррі стояв, ув’язнений у власному невидимому й непорушному тілі й нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.

— Драко-Драко, ти ж не вбивця.

— Звідки ви знаєте? — огризнувся Мелфой.

Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.

— Ви не знаєте, на що я здатний, — рішучішим тоном заявив Мелфой, — ви не знаєте, що я вже зробив!

— Та ні, знаю, — м’яко заперечив Дамблдор. — Ти мало не вбив Кеті Бел і Рональда Візлі. Ти цілий рік відчайдушно намагався вбити мене. Вибачай, Драко, але то були надто кволі спроби… такі кволі, що я, чесно кажучи, не знаю, чи ти справді старався…

— Старався! — спалахнув Мелфой. — Я працював над цим цілий рік і сьогодні…

Десь далеко в замку Гаррі почув приглушений крик. Мелфой заціпенів і озирнувся.

— Хтось там непогано б’ється, — буденним тоном зауважив Дамблдор. — Але ти щось казав… ага, ніби ти спромігся завести в мою школу смертежерів, хоч я, зізнаюся, вважав, що це неможливо… то як це тобі вдалося?

Але Мелфой нічого не відповідав: він прислухався, що відбувалося внизу, і, здається, завмер так само, як і Гаррі.

— Може, й далі роби свою справу сам? — запропонував Дамблдор. — Що, як твою підтримку затримала моя охорона? Ти вже, мабуть, здогадався, що тут сьогодні є й члени Ордену Фенікса. Втім, навіщо тобі чиясь допомога… я без чарівної палички… і не можу захиститися.

Мелфой і далі тільки дивився.

— Розумію, — лагідно сказав Дамблдор, коли Мелфой так і не поворухнувся і не промовив ні слова. — Без них ти боїшся діяти.

— Я не боюся, блін! — гаркнув Мелфой, хоч і далі не робив ані найменшої спроби завдати Дамблдорові хоч якоїсь шкоди. — Це вам треба боятися!

— Чому це? Не думаю, Драко, що ти мене вб’єш. Убивати не так легко, як може здатися наївним людям… тож розкажи, поки чекаємо твоїх друзів… як ти їх сюди провів? Ти, мабуть, довго розробляв плани, як це зробити.

Мелфой мав такий вигляд, ніби ледве стримувався, щоб не закричати чи не виблювати. Він ковтнув слину й кілька разів набрав повні груди повітря, люто зиркаючи на Дамблдора й цілячись чарівною паличкою прямісінько йому в серце. Тоді, ніби не в змозі себе контролювати, сказав: