— Геґріде…

— Та що сталоси, Гаррі? Я тілько уздрів тих смертежерів, що бігли від замку, але чого з ними біг Снейп, шляк би їх трафив? Де він подівся… доганяє їх?

— Він… — Гаррі мусив прокашлятися; горло було сухе від переживань та диму. — Геґріде, він убив…

— Убив? — голосно перепитав Геґрід, дивлячись на Гаррі. — Снейп убив? Йой, Гаррі, та що ти таке кажеш?

— Дамблдора, — прохрипів Гаррі. — Снейп убив… Дамблдора.

Геґрід дивився на нього й нічого не розумів, судячи з тієї частини його обличчя, яку можна було розгледіти.

— Що з Дамблдором, Гаррі?

— Він мертвий. Снейп його вбив…

— Йой, не кажи такого, — грубо крикнув Геґрід. — Снейп убив Дамблдора… Гаррі, ти що — здурів? Що ти таке кажеш?

— Я бачив, як це сталося.

— Не міг ти бачити.

— Я бачив, Геґріде.

Геґрід похитав головою; він поглядав з недовірою, але співчутливо, і Гаррі розумів, що Геґрід собі думав, ніби Гаррі дістав дуже сильний удар по голові, забив собі памороки, чи, можливо, постраждав від закляття…

— Я си гадаю, що Дамблдор просто звелів Снейпові піти з тими смертежерами, — впевнено сказав Геґрід. — Мабуть, він і далі має маскуватися. Слухай, треба завести тебе до школи. Ходім, Гаррі…

Гаррі й не намагався сперечатися чи щось пояснювати. Його ще й досі тіпало. Геґрід швидко й сам про все довідається, дуже швидко…

Вони пішли до замку, і Гаррі побачив у багатьох вікнах світло. Він чудово уявляв, що там діється: учні, мабуть, ходять з кімнати в кімнату, розповідають, що тут були смертежери, що над Гоґвортсом сяє Мітка, що, отже, когось убили…

Дубові вхідні двері були відчинені, і світло зсередини заливало доріжку й галявину. Сходами повільно й невпевнено спускалися учні в піжамах, нервово шукаючи слідів перебування тут смертежерів, що давно повтікали в темряву ночі. А Гаррі не зводив очей з кутка подвір’я під найвищою вежею. Йому здалося, що він бачить на траві чорне скоцюрблене тіло, хоч він був ще надто далеко і бачити нічого не міг. До місця, де мав би лежати Дамблдор, сходилися люди.

— На що вони там дивляться? — здивувався Геґрід, коли вони з Гаррі підійшли до входу в замок і Іклань тісніше притулився до їхніх ніг. — Йой, а що то там си лежить на траві? — різко додав Геґрід, вказуючи на підніжжя астрономічної вежі, де вже зібрався невеличкий натовп. — Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою… йой… невже то могли викинути?..

Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього, відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди…