— Т-ти вичаклував лань?

— Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!

— Мій патронус — олень.

— Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий.

Гаррі повісив на шию Геґрідів капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну паличку й знову подивився на Рона.

— Як ти тут опинився?

Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна буде уникнути.

— Ну, я… знаєш… я повернувся. Якщо… — Він прокашлявся. — Знаєш. Я вам ще потрібен.

Запала мовчанка, а згадка про Ронів відхід наче знову поставила між ними стіну. Але ж він був тут. Він повернувся. Він щойно врятував Гаррі життя.

Рон глянув собі на руки. Був ніби здивований тим, що саме в них тримає.

— Ось, я його витяг, — сказав він, хоч це й так було зрозуміло, і подав меча Гаррі. — Бо ти ж стрибав по нього?

— Так, — підтвердив Гаррі. — Тільки я не розумію. Як ти сюди добрався? Як нас знайшов?

— Довга історія, — відповів Рон. — Я тут давно вас шукаю, бо ліс цей величезний. І я вже хотів подрімати десь під деревом, дочекатися ранку, коли побачив ту лань, а потім тебе.

— А більше нічого не бачив?

— Ні, — відповів Рон. — Я…

І завагався, дивлячись на двоє дерев, що росли близько одне біля одного.

— …я не думаю, що там щось рухалося, просто я в той час уже біг до озера, бо ти зник і не виринав, тому я не мав часу перевіряти… гей!

Гаррі вже біг до того місця, на яке вказав Рон. Два дуби росли зовсім поруч. Відстань між стовбурами на рівні очей була буквально кілька сантиметрів, тобто це було ідеальне місце, щоб підглядати й залишатися непоміченим. Але на землі біля коріння не було снігу, тож Гаррі ніяких слідів не побачив. Повернувся до Рона, що стояв, тримаючи в руках меча й горокракс.

— Щось там було? — запитав Рон.

— Ні, — відповів Гаррі.