О шостій ранку він з полегшенням зітхнув — нарешті вони могли вибратися зі спальних мішків, майже навпомацки одягтися і прокрастися навшпиньки в сад, де їх мали чекати Герміона й Ґрипхук. Ранок був прохолодний, але, як завжди у травні, вітру майже не було. Гаррі глянув на зорі, що й досі блідо мерехтіли на темному небі, і прислухався до морських хвиль, які ритмічно накочувались на кручу. Йому не вистачатиме їхнього шуму.

Зелені пагінчики пробивалися крізь червонястий ґрунт ельфової могили. За рік цей горбочок всіється квітами. Білий камінь з ельфовим іменем уже встиг омитися дощами й обвітритися. Гаррі подумав, що кращого місця для вічного спочинку Добі годі було й шукати, однак невесела думка, що вони сюди вже не повернуться, завдала йому болю. Він дивився на могилу і вкотре намагався вгадати, як довідався ельф про місце їхнього ув’язнення. Пальці мимохіть торкнулися маленького капшучка на шиї, де можна було намацати гостру скалку дзеркальця, в якому, як він був переконаний, з’являлося Дамблдорове око. Та рипнули двері, і він озирнувся.

Галявиною наближалася Белатриса Лестранж у супроводі Ґрипхука. Вона на ходу запихала маленьку вишиту бісером сумочку у внутрішню кишеню однієї з тих старих мантій, що їх вони прихопили з площі Ґримо. І хоч Гаррі чудово знав, що насправді це йде Герміона, він аж затрусився з ненависті й відрази. Вона була вища за нього, її довге чорне волосся спадало їй на спину, а очі з важкими повіками презирливо глипнули на нього. Та коли вона заговорила, він упізнав у низькому Белатрисиному голосі Герміонині інтонації.

— Але ж і гидомирна вона на смак, гірша як гурдикорені!.. Що ж, Роне, йди сюди, зроблю й тобі…

— Добре, тільки пам’ятай, що я не люблю задовгих борід…

— Ой, заради Бога, тут не йдеться про твою красу…

— До чого тут краса, просто вона тоді заважає! А ніс можеш зробити трохи коротший, ніж тоді.

Герміона зітхнула і взялася до роботи. Щось бурмотіла собі під ніс, потроху змінюючи Ронову зовнішність. Він мав стати абсолютно не схожий на себе. До того ж, вони сподівалися, що його захищатиме ще й лиховісна Белатрисина аура. А Гаррі з Ґрипхуком мали заховатися під плащем-невидимкою.

— Ось, — сказала Герміона. — Як він тобі, Гаррі?

Гаррі подумав, що якби й зміг упізнати замаскованого Рона, то лише тому, що надто добре його знав. Ронове волосся було тепер довге й хвилясте. У нього зникло ластовиння, зате з’явилася густа каштанова борода й вуса. Ніс був короткий і приплюснутий, а брови — кудлаті.

— Ну, він не в моєму стилі, але може бути, — відповів Гаррі. — То що, рушаємо?