Троє друзів ще раз глянули на «Мушлю» — темну й мовчазну під дотліваючими зорями — а тоді повернулися й пішли за мур, що оточував котедж, де припинялася дія чарів Довіри і звідки вони могли роз’явитися.

Зразу за брамою озвався Ґрипхук.

— Мабуть, мені вже треба вилазити на тебе, Гаррі Поттер?

Гаррі нахилився, і ґоблін видряпався йому на спину, обхопившись руками за горло. Він не був тяжкий, але Гаррі не подобалося мати на собі ґобліна. До того ж він не сподівався, що той так міцно вчепиться за нього. Герміона витягла з вишитої бісером сумочки плащ-невидимку й накинула на них.

— Чудово, — сказала вона, нахилившись до самих Гарріних кросівок. — Нічого не видно. Рушаймо.

Гаррі крутнувся на місці з Ґрипхуком на плечах, зосередивши всі думки на «Дірявому казані» — шинку, з якого був вихід на алею Діаґон. Ґоблін ще міцніше вчепився за нього, коли їх стиснула пітьма, і за кілька секунд Гаррі відчув під ногами тротуар. Він розплющив очі на Черінґ-Крос-Роуд. Повз них квапливо пробігали маґли з тими жалюгідно-винуватими лицями, що бувають у людей рано-вранці, не маючи й гадки про існування цього шиночка.

«Дірявий казан» був майже безлюдний. Шинкар Том, згорблений і беззубий, витирав за шинквасом склянки. Двоє ворожбитів, що перемовлялися у кутку, зиркнули на Герміону й заховалися подалі.

— Мадам Лестранж, — пробурмотів Том і улесливо вклонився Герміоні, коли вона проходила повз нього.

— Доброго ранку, — привіталася Герміона, і Гаррі, що прошмигнув, скрадаючись, повз Тома з Ґрипхуком на плечах, помітив здивований Томів вираз.

— Занадто ввічливо, — прошепотів Гаррі на вухо Герміоні, коли вони виходили з шинка на крихітний задній двір. — Мусиш поводитися з ними, як зі сміттям!

— Добре, добре!

Герміона витягла Белатрисину чарівну паличку й постукала нею по одній з цеглин непримітного муру, шо височів перед ними. Цеглини відразу завирували й закружляли, просто посередині з’явився отвір, що дедалі ширшав, аж доки утворив прохід у формі арки на вузеньку бруковану вуличку — алею Діаґон.

Там було тихо, крамнички щойно відчинялися, а покупців довкола майже не було. Звивиста брукована вуличка дуже змінилася, вже не була така гамірна, як колись, багато років тому, коли Гаррі побував тут ще до початку першого року навчання у Гоґвортсі. Чимало крамничок було забито дошками, втім, з’явилося й кілька нових закладів, присвячених темним мистецтвам. У багатьох вітринах висіли плакати, з яких на Гаррі дивилося його ж обличчя з незмінним підписом: «Небажаний номер один».

Тут і там на порозі сиділи зіщулені обшарпані люди. Він чув, як вони стогнали й канючили у випадкових перехожих гроші, запевняючи, що вони справжні чаклуни. Один з них мав закривавлену пов’язку на оці.