Він відвернувся й побіг мармуровими сходами. Люпин, Тонкс… він волів би нічого не відчувати… волів би вирвати собі серце, нутрощі, все, що зараз волало всередині…

Замок був порожнісінький. Навіть привиди, здається, приєдналися до загального оплакування у Великій залі. Гаррі біг не зупиняючись, стискаючи в руках кришталеву колбу з останніми Снейповими думками, і не вповільнив ходи, аж поки не опинився перед кам’яними ґарґуйлями, що охороняли директорський кабінет.

— Пароль?

— Дамблдор! — крикнув, не задумуючись, Гаррі, бо саме його найбільше прагнув бачити, і, на превеликий його подив, ґарґуйлі ковзнули вбік, звільняючи дорогу до ґвинтових сходів у них за спинами.

Та коли Гаррі ввірвався в округлий кабінет, то побачив, що там сталися зміни. Портрети на стінах були порожні. Жодного директора чи директорки в них не лишилося. Усі вони, здається, повтікали, перестрибуючи з картини в картину, щоб добре бачити, що відбувається в замку.

Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне полегшення… навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки. Спогади завирували, срібно-білі й химерні — і без вагань, з якимось відчайдушним самозреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.

Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самотньо височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокаліберний, ніби його вдягли так зумисне: коротесенькі джинси, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.

Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.

— Лілі, не треба так! — крикнула старша сестра.

Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.