— За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже…

Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він озирнувся. То посковзнулася Петунія, що ховалася за деревом.

— Туню! — здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Снейп схопився на ноги.

— То хто тепер шпигує? — крикнув він. — Що тобі треба?

Петунія втратила дар мови, стривожена тим, що її викрили. Гаррі бачив, що вона шукає найдошкульніших слів.

— А що це ти, до речі, нап’яв? — запитала вона, показуючи на Снейпові груди. — Мамину блузку?

Голосно тріснуло і впала гілка, що була в Петунії над головою. Лілі закричала. Гілка вдарила Петунію по плечах, та хитнулась назад і залилася слізьми.

— Туню!

Але Петунія вже втекла. Лілі напосілася на Снейпа.

— Це ти так зробив?

— Ні, — він дивився на неї з викликом і водночас злякано.

— Це ти! — вона позадкувала від нього. — Це ти зробив! Ти зробив їй боляче!

— Ні… це не я!

Проте брехня не переконала Лілі. Востаннє обпаливши його лютим поглядом, вона побігла з гаю за сестрою, а Снейп залишився, розгублений і жалюгідний…

І знов усе змінилося. Гаррі озирнувся. Це була платформа дев’ять і три чверті, Снейп стояв, згорбившись, біля кощавої похмурої жінки з землистим обличчям, дуже схожої на нього. Снейп дивився на сім’ю з чотирьох душ, що стояла поблизу. Дві дівчини про щось говорили, відійшовши трохи від батьків. Лілі, здається, про щось благала сестру.

Гаррі підступив ближче, щоб послухати.

— …вибач мені, Туню, мені так прикро! Послухай… — вона схопила сестру за руку й не випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. — Може, як я вже буду там… ні, ти послухай, Туню! Може, як я вже буду там, то піду до професора Дамблдора й переконаю його змінити думку!

— Я не… хочу… туди… їхати! — крикнула Петунія, вириваючи руку з сестриних лещат. — Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати… як стати?..

Її світлі очі поглянули на платформу, де нявчали на руках у господарів коти, тріпотіли крильми й ухкали одна на одну сови в клітках, де учні, дехто вже в довгих чорних мантіях, тягли валізи й скрині на яскраво-червоний потяг або радісно вітали одне одного, побачившись після літніх канікул.

— …думаєш, я хочу бути такою… такою почварою?