— До самого кінця, — відповів йому Джеймс.

— А вони вас не побачать? — запитав Гаррі.

— Ми — частина тебе самого, — пояснив Сіріус. — Невидима для інших.

Гаррі глянув на маму.

— Будь біля мене, — тихенько попросив.

І пішов далі. Холод дементорів на нього не діяв. Він пройшов повз них, захищений своїми супутниками, що були за патронусів. Вони разом проминали старі зарослі дерева з покрученим вузлуватим корінням, з переплетеними гілками. Гаррі міцніше закутався у цій пітьмі у плащ і заглиблювався усе далі в ліс, не маючи й гадки, де може бути Волдеморт, але знаючи, що він його знайде. Поруч з ним майже безшелесно ішли Джеймс, Сіріус, Люпин і Лілі, їхня присутність стала його відвагою і допомагала йому ступати крок за кроком далі.

Його тіло й свідомість зараз існували ніби відокремлено, кінцівки рухалися без усвідомлених інструкцій мозку, наче він був пасажиром, а не водієм у тілі, яке незабаром мав покинути. Небіжчики, що йшли поруч із ним у лісі, здавалися йому реальнішими за живих, що лишалися в замку. Рон, Герміона, Джіні й усі інші стали для нього примарними. Він відчував це, ковзаючись, спотикаючись і наближаючись до завершення свого життя, до Волдеморта…

Щось гупнуло і почувся шепіт. Неподалік заворушилися якісь живі істоти. Гаррі зупинився, не знімаючи плаща, роззирнувся й прислухався. Його батьки, Люпин і Сіріус теж зупинилися.

— Там хтось є, — пролунав грубий шепіт на відстані руки. — У плащі-невидимці. Може, це?..

З-за найближчого дерева з’явилися дві постаті. Їхні чарівні палички світилися, і Гаррі побачив Якслі й Дологова, що вдивлялися в темряву — саме туди, де стояв Гаррі, його батьки, Сіріус і Люпин. Смертежери, очевидно, нічого не бачили.

— Я точно щось чув, — завагався Якслі. — Звір, мабуть, що скажеш?

— Той причмелений Геґрід тримав тут повно різних почвар, — відповів, озираючись, Дологов.

Якслі зиркнув на годинник.

— Час майже скінчився. Поттер мав годину. Вже не прийде.

— Він був певний, що прийде! Він не зрадіє.

— Краще вертаймося, — сказав Якслі. — Послухаємо, що далі робити.

Вони з Дологовим розвернулися й подалися вглиб лісу. Гаррі пішов за ними, знаючи, що вони його виведуть саме туди, куди треба. Скоса глянув на батьків, і мама йому всміхнулася, а тато підбадьорливо кивнув головою.

Ішли всього кілька хвилин, і ось Гаррі помітив попереду світло. Якслі з Дологовим вийшли на галявину, де, як упізнав Гаррі, колись жив потворний Араґоґ. Рештки його величезної павутини ще збереглися, а от зграю нащадків, яких він наплодив, смертежери погнали звідси воювати на їхньому боці.