Я подумав, чи не уявляє собі Елліот райські кущі у вигляді замків таких собі баронів Ротшильдів — з панелями вісімнадцятого сторіччя по стінах, столиками-буль, шафками-маркетрі й гарнітурами часів Людовіка XV, оббитими гаптованим шовком.

— Повірте, мій любий друже, — додав він, помовчавши, — ніякої тієї чортової рівності там не буде.

Потім він якось раптово задрімав. Я сів біля його постелі з книжкою в руках. Елліот то прокидався, то знову засинав. О першій дня зайшла доглядальниця сказати, що Жозеф приготував для мене сніданок. Жозеф був пригнічений і тихий.

— Подумати тільки, сам монсеньйор єпископ приїхав. Велику честь виявив він нашому сердешному господареві. Ви бачили, що я поцілував його перстень?

— Бачив.

— Самохіть я цього нізащо не зробив би. Та хотілося догодити бідолашній моїй дружині.

Всю другу половину дня я пробув біля Елліота. Прийшла телеграма від Ізабелли — вони з Греєм прибудуть завтра вранці Голубим експресом. Я був майже певен, що вони спізняться. Заїхав лікар і тільки скрушно похитав головою. Надвечір Елліот прокинувся і трохи попоїв. Це, мабуть, додало йому сил. Кивком голови він покликав мене до себе.

— Я не відповів на запрошення Едни, — ледь чутним голосом промовив він.

— Та ну, Елліоте, не клопочіться зараз цим.

— А чом ні? Я завжди був світською людиною і не бачу причин забувати про манери тепер, коли я покидаю світ. Де ця картка?

Вона лежала на поличці каміна. Я вклав її йому в руку, але навряд чи він її бачив.

— Поштовий папір на столі у мене в кабінеті. Принесіть паперу, і я продиктую вам відповідь.

Я приніс письмове приладдя з сусідньої кімнати й сів біля його ліжка.

— Ви готові?

— Так.

Очі його були заплющені, але губи скривилися в лукавій усмішці, і я чекав, що ж він скаже.

«Містер Елліот Темплтон шкодує, що не може прийняти люб’язного запрошення принцеси Новемалі, бувши зв’язаний давнішою домовленістю зі своїм всемилостивим Господом».

І він засміявся — ледь чутним, примарним смішком. Моторошна синювата блідість заливала його обличчя, від нього тхнуло нудотним, характерним для його хвороби запахом. Бідолашний Елліот, він так любив кропитися парфумами від Шанель та Моліне! Він досі тримав у руці ту картку, що я викрав; гадаючи, що вона заважає йому, я спробував забрати її, але пальці його зціпилися міцніше. Я навіть здригнувся, коли він цілком виразно мовив:

— Стара відьма.

Це були його останні слова. Він впав у кому. Доглядальниця, що просиділа біля нього всю минулу ніч, просто з ніг падала, і я відіслав її поспати, сказавши, що не засну й погукаю її, коли буде треба. Робити й справді було вже нічого. Я засвітив лампу під темним абажуром і читав, аж поки заболіли очі, а тоді погасив світло й сидів поночі. Ніч була тепла, вікна розчинені навстіж. Через рівні проміжки часу кімнату на мить осявали тьмяним світлом спалахи маяка. Місяць, якому належало, набувши повної сили, осяяти пусті, галасливі веселощі маскараду в Едни Новемалі, зайшов, і в синьо-чорному небі страхітливо яскраво палали незліченні зорі. Мабуть, я задрімав, але чуття мої всі були насторожі, бо зненацька мене розбудив, привів до гостроти свідомості сердитий, нетерплячий звук, найстрашніший звук, який тільки можна почути — передсмертний хрип. Я підійшов до ліжка й при спалахові маяка помацав Елліотів пульс. Він був мертвий. Я засвітив лампу біля ліжка й подивився на Елліота. Щелепа йому одвисла, очі були розплющені й, перш ніж їх закрити, я хвилину вдивлявся в них. Я був глибоко схвильований, здається, кілька сльозинок скотилося по моїх щоках. Давній, добрий друг. Сумно було думати, як безглуздо, без користі й смислу, прожив він своє життя. Як мало важило тепер, що він побував на стількох прийомах, що знався з князями, герцогами й графами. Вони вже й забули про нього.