— Я негайно цим займуся.

Приїхав лікар, і я розповів йому, що зробив. Разом із доглядальницею він пішов нагору до Елліота, а я зостався чекати внизу, в їдальні. Від Ніцци до Антіба лише двадцять хвилин їзди, і трохи більше ніж за півгодини до будинку під’їхав великий чорний «седан». До їдальні зазирнув Жозеф.

— C’est Monseigneur en personne, Monsieur, — повідомив він схвильовано. — Це сам єпископ.

Я вийшов його зустріти. Супроводжував його чомусь не старший вікарій, а молодий абат, що ніс скриньку, де, напевне, було все потрібне для причастя. Слідком шофер ніс стару чорну валізу. Єпископ потис мені руку й відрекомендував свого помічника.

— Як почувається наш бідолашний друг?

— Здається, вкрай зле, монсеньйоре.

— Будьте ласкаві показати нам кімнату, де б ми могли облачитись.

— Ось тут їдальня, монсеньйоре, а вітальня на другому поверсі.

— Їдальня нас цілком влаштує.

Я провів їх туди, і зостався з Жозефом чекати в холі. Незабаром двері відчинились, і вийшов єпископ, а за ним абат ніс в обох руках потир, накритий золоченим тарелем, на якому лежала свячена облатка. Все це було накрите серветкою із щонайтоншого, аж прозорого батисту. Досі я бачив єпископа тільки за обіднім столом і знав, що він любить попоїсти всмак і випити келих доброго вина та що він мастак розказувати анекдоти, часом ризиковані. Тоді я його бачив міцним кремезним чоловіком середнього зросту. Нині ж, у стихарі та єпітрахілі, він виглядав не тільки високим, а й величним. Його червоне обличчя, що завжди грало лукавою, але незлостивою усмішкою, було незворушне й поважне. В ньому нічого не лишилося від кавалерійського офіцера, яким він колись був; нині він і виглядав тим, ким був насправді, — великим церковним сановником. Я не здивувався, коли Жозеф перехрестився. Єпископ на відповідь ледь помітно схилив голову.

— Проведіть мене до страждущого, — сказав він.

Я хотів пропустити його вперед, але він знаком звелів мені йти першим. Ми піднялися східцями в урочистій мовчанці. Я увійшов до Елліота.

— Прибув сам єпископ, Елліоте.

Елліот зробив зусилля, щоб сісти.

— Монсеньйоре, такої великої честі я не смів навіть сподіватися.

— Лежіть спокійно, друже мій. — Єпископ обернувся до мене й доглядальниці: — Залишіть нас. — А тоді до абата: — Я покличу вас, коли закінчу.

Абат роззирнувся, і я зрозумів, що він шукає, де б поставити потир. Я відсунув набік черепахові щітки на туалетному столику. Доглядальниця пішла вниз, а я повів абата до сусідньої кімнати, що правила Елліотові за кабінет. Розчинені вікна дивилися в синє небо, й він підійшов до одного з них. Я сів у крісло. На морі йшла регата — змагались яхти, і їхні білі вітрила сліпуче блищали на тлі лазурі. Велика чорна шхуна, розпустивши червоні вітрила, боролася з бризом, пробиваючись до порту. Я розпізнав у ній рибальське судно, що привозило омарів від берегів Сардинії, аби розкішні ресторани й казино не зосталися без дарів моря. З-за дверей долинали притамовані голоси. Елліот сповідався. Мені страшенно кортіло закурити, але я боявся прикро вразити абата. Він стояв непорушно, дивлячись удалину, — стрункий і молодий, італієць, напевне: хвилясте чорне волосся, гарні темні очі, оливкова шкіра. В ньому відчувався гарячий шал півдня, і я подумав, яка ж нездоланна віра, яке палке бажання спонукали його зректися радощів життя, притаманних його вікові плотських утіх і присвятити себе служінню богові.