Рано-вранці наступного дня Жозеф знов зателефонував мені. Елліот, мовляв, перебув дуже тяжку ніч і просить мене приїхати. Я негайно вирушив. Жозеф зустрів мене на порозі й відвів набік.

— Мсьє вибачить мені, якщо я заговорю про одну делікатну справу? — сказав він мені. — Я, звісно, невіруючий і вважаю, що вся ця релігія — просто змова духовенства, щоб тримати народ у покорі. Але мсьє знає, що таке жінки. Моя дружина й покоївка водно твердять, що нашому сердешному господареві треба причаститися перед смертю, а часу, мабуть, зосталось мало. — Він кинув на мене ніяковий погляд. — Та й хто зна, може, воно й краще, коли людина перед смертю налагодить свої стосунки із церквою.

Я чудово його зрозумів. Більшість французів, хоч би які глузи та вольності вони собі дозволяли, намагаються насамкінець замиритися з релігією, що ввійшла їм у плоть і кров.

— І ви хочете, щоб я йому це підказав?

— Якщо мсьє буде такий ласкавий.

Завдання було не з найприємніших, але Елліот, так чи так, а вже стільки років був ревний католик, то чом би йому не сповнити приписів своєї релігії? Я піднявся до його спальні. Він лежав горілиць, блідий і виснажений, але при повній тямі. Я попросив доглядальницю лишити — нас на самоті.

— Здається, ви дуже хворі, Елліоте, — почав я. — Я подумав… може, ви хочете побачитися із священиком?

Якусь хвилину він мовчки дивився на мене.

— Ви хочете сказати, що я скоро помру?

— Та що ви, сподіваймося на краще. Це просто так, про всяк випадок.

— Розумію.

Він замовк. Це страшно, коли доводиться казати людині те, що я сказав Елліотові. Я не наважувався глянути на нього. Зціпив зуби, щоб не заплакати. Я сидів на краю ліжка, обличчям до нього, спираючись на руку.

Він поплескав мене по руш.

— Не засмучуйтеся, любий друже. Самі знаєте, noblesse oblige.

Я засміявся істеричним сміхом.

— Чудна ви людина, Елліоте.

— Отак воно ліпше. А тепер зателефонуйте єпископові й скажіть, що я бажаю висповідатись і прийняти останнє причастя. Я був би вдячний йому, якби він прислав до мене абата Шарля. Ми з ним друзі.

Абат Шарль був єпископів старший вікарій, про якого я вже згадував раніше. Я зійшов униз до телефону. Мене з’єднали з самим єпископом.

— Справа нагальна? — запитав він.

— Дуже.