Будити зморену доглядальницю було ні до чого, тож я повернувся до свого крісла біля вікна. О сьомій ранку, коли вона зайшла, я спав. Я полишив на неї те, що вона вважала за потрібне зробити, підснідав і поїхав на вокзал зустрічати Ізабеллу та Грея. Я сказав їм, що Елліот помер, і запропонував зупинитися в мене, оскільки в його будинку мало місця. Але вони вирішили поселитися в готелі. А я поїхав додому, щоб викупатись, поголитись і перевдягтися.

Того ж таки ранку мені зателефонував Грей, сказав, що є Елліотів лист на моє ім’я — їм передав його Жозеф. Оскільки в листі могло бути щось, призначене тільки для моїх очей, я відповів, що негайно виїжджаю, тож менше ніж за годину я знов увійшов до Елліотової оселі. В листі з написом «Вручити зразу по моїй смерті» були вказівки щодо його похорону. Я знав, що його заповітне бажання — бути похованим у збудованій ним церкві, і вже встиг сказати про це Ізабеллі. А ще він бажав, щоб його набальзамували, й називав фірму, якій слід було доручити цю відповідальну роботу. «Я зробив довідки, — писав він далі, — і переконався, що ці люди чудово роблять своє діло. Доручаю вам простежити, щоб вони зробили все на совість. Я бажаю бути вбраним у костюм мого предка графа де Лаурія, з його мечем при боці й з орденом Золотого руна на грудях. Вибір труни полишаю на ваш розсуд. Що-небудь без претензій, але відповідне до мого становища. Щоб не завдавати нікому зайвого клопоту, прошу перевезення моїх останків доручити компанії «Томас Кук і син», і вони ж нехай виділять людину, котра б супроводжувала труну до місця мого вічного спочиву».

Я пригадав, що Елліот і раніше казав про своє бажання лягти в труну в маскарадному костюмі, але тоді сприйняв це як миттєву примху. Одначе Жозеф наполягав, що волю небіжчика слід уволити, та, зрештою, чом би й ні? Коли тіло набальзамували, ми з Жозефом подалися одягати його в те безглузде вбрання. Осоружна то була робота. Ми всунули його цибаті ноги в біле шовкове трико, зверху натягли парчеві панталони. Попомучились ми, поки просунули його руки в рукави камізелі. Защебнули на ньому величезний брижатий комір, на плечі нап’яли атласного плаща. І насамкінець надягли йому на голову пласку оксамитову шапку, а на шию почепили орден Золотого руна. Бальзамувальники нарум’янили йому щоки й підфарбували червоним губи. У своєму костюмі, завеликому тепер для його висхлого тіла, Елліот виглядав хористом із ранньої опери Верді. Печальний Донкіхот, борець за пусту справу! Коли його поклали в домовину, я прилаштував бутафорського меча у нього між ніг, а руки склав на ефесі — так мені запам’ятався скульптурний надгробок якогось хрестоносця.