Та й досить про це.

III

III

Ларрі я здибав випадково. Розпитував Ізабеллу про нього, і вона сказала, що, відколи повернулася з Ля-Боль, бачила його дуже рідко. Тепер вони з Греєм мали багато нових друзів одного з ними покоління і частіше виїжджали й приймали гостей, ніж у ті приємні тижні, коли ми стільки часу бували вчотирьох. Якогось вечора я пішов до «Комеді Франсез» подивитися «Береніку». Я її, звісно, читав, але на сцені не бачив, а що ставлять її рідко, не хотів пропускати таку нагоду. Це не найкраща з Расінових трагедій, фабула її занадто бідна як на п’ять дій, але вона хвилює і в ній є кілька справді славетних сцен. Сюжет засновується на короткому уривку з Таціта: Тіт, покохавши палко Береніку, палестинську царицю, й навіть пообіцявши одружитися з нею, в перші ж дні свого правління висилає її з Риму — задля державного блага, всупереч своїм і її хотінням. Адже сенат і народ Риму рішуче проти його спілки з чужоземною царицею. Вся п’єса тримається на боротьбі, що коїться в його душі між любов’ю та обов’язком, і, коли вже він завагався, сама Береніка, переконавшись, що він справді її любить, умовляє його лишитись вірним обов’язку й розлучається з ним навіки.

Мабуть, лише француз може повною мірою поцінувати витонченість і велич Расіна, музику його вірша; однак і чужоземець, коли вже звикне до піднесеної формальності його стилю, не може лишитися байдужим до його палкої ніжності та шляхетності почуттів. Расін, як мало хто інший, розумів, скільки драматизму закладено в людському голосі. Принаймні для мене рокіт цих солодкозвучних александрійських віршів цілком відшкодовує брак сценічної дії, і від довгих монологів, з неймовірною майстерністю доведених до сподіваної кульмінації, у мене серце завмирає так само, як від наймоторошніших пригод на кіноекрані.

Після третьої дії був антракт, і я вийшов покурити у фойє, над яким панує сардонічна беззуба посмішка Гудонового Вольтера. Раптом хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся, може, трохи роздратовано — хотілось якнайдовше зберегти високу радість, що нею сповнили душу ті лункі рядки, — й побачив Ларрі. Як завжди, я зрадів йому. Я не бачив його цілий рік і негайно запросив його піти куди-небудь після вистави й випити по кухлю пива. Ларрі відповів, що не обідав сьогодні й зголоднів, і запропонував податися на Монмартр. Коли вистава кінчилась, ми знайшли одне одного у фойє і вийшли на вільне повітря. «Комеді Франсез» має свій характерний затхлий дух. Він просякнутий запахом багатьох поколінь тих понурих невмиваних жінок, так званих ouvreuses, що показують вам ваші місця і всім своїм виглядом вимагають за це на чай. Ми вдихнули на повні груди свіжого повітря, і вечір був такий чудовий, що вирішили піти пішки. Дугові ліхтарі на авеню Опери світили так виклично яскраво, що зорі небесні, неначе гордуючи змагатися з ними, сповили своє світло мороком безконечної далини. Дорогою ми розмовляли про спектакль. Ларрі був розчарований. Йому хотілось якоїсь більшої природності, щоб вірші вимовлялися так, як звичайно розмовляють люди, й щоб жестикуляція не була така театральна. Я ж не погоджувався з цією думкою. Расін — це риторика, величава риторика, і виконання потребує також риторичного. Я тішився розміреним чергуванням рим, а умовні жести, успадковані від давньої традиції, на мою думку, цілком відповідали всьому ладу цього формального мистецтва. Я був певен, що й сам Расін був би задоволений таким виконанням його п’єси. Я захоплювався тим, як актори, бувши зв’язані традиційними канонами, зуміли вдихнути у свою гру стільки людяності, пристрасті й правди. Мистецтво торжествує, коли йому щастить за допомогою умовності сягнути своєї високої мети.