Може, читач згадає, що, коли Ларрі втік із ферми після недоладної пригоди з овдовілою невісткою господаря, він подався в Бонн. Мені дуже хотілося, щоб він від цього місця розповів, що було далі, але знаючи його, я скількимога утримувався від прямих запитань.

— Я ніколи не був у Бонні, — сказав я. — Лише юнаком навчався недовго в Гейдельбергу. Це була чи не найщасливіша пора в моїм житті.

— Мені Бонн сподобався. Я пробув там рік. Найняв кімнату у вдови одного з професорів тамтешнього університету, яка здавала кілька кімнат. Вона і дві її дочки — обидві вже немолоді — самі варили їсти й порали всю домашню роботу. Ще одну кімнату, як з’ясувалось, наймав француз, і спочатку це мене засмутило, бо я хотів розмовляти лише по-німецькому, але він був ельзасець і по-німецькому розмовляв якщо не вільніше, то принаймні з кращою вимовою, ніж по-французькому. Одягався він як німецький пастор, а через кілька днів я дізнався, собі на подив, що він чернець-бенедиктинець. Його відпустили на час із монастиря, щоб він позаймався науковою роботою в університетській бібліотеці. Був він дуже вчена людина, але, як на мої уявлення, так само мало скидався на вченого, як і на ченця: високий, дебелий білявець з голубими витрішкуватими очима і круглим червоним обличчям. Сором’язливий, стриманий, він ніби цурався мого товариства, проте взагалі був вишукано чемний і за столом завжди підтримував увічливу бесіду. Тільки за столом я його бачив, бо зразу по обіді він вертався працювати в бібліотеку, а по вечері, коли я сидів у вітальні, вправляючись у німецькій мові з тією дочкою, котра не мила посуду, усамітнювався у своїй кімнаті.

Я вельми здивувався, коли якось надвечір, десь через місяць після мого приїзду, він запропонував мені піти з ним на прогулянку, — мовляв, покаже мені такі місця, що їх я сам навряд чи надибаю. З мене добрий ходак, але за ним було не вженешся. За ту першу прогулянку ми вчистили добрих п’ятнадцять миль. Він поцікавився, що я роблю в Бонні, а я відповів, що хочу вивчити німецьку мову та ознайомитися з німецькою літературою. Говорив він дуже розумно, сказав, що залюбки мені допоможе. Після того ми почали ходити на прогулянки по двічі-тричі на тиждень. З’ясувалось, що він кілька років викладав філософію. В Парижі я читав декого з філософів — Спінозу, Платона, Декарта, але нікого з великих німецьких філософів не знав і радо вбирав у себе все, що він про них розповідав. Якогось дня, коли ми зробили екскурсію на той берег Рейну й сиділи в саду перед заїздом за кухлем пива, він поцікавився, чи я протестант.