По тому побачив святий Петро, що християнський люд, розпалений ревністю, перешкоджає царському посланникові вивести його із темниці на смерть і, боячись, щоб не постала якась бійка поміж християнами та посланими від царя воїнами і щоб не було великого кровопролиття, до того ж бажаючи від тіла розрішитися і перейти до Господа, зволив віддати себе таємно мучителям, аби зберегти людей від ушкодження і щоб швидше прийти до бажаного краю. Послав, отож, потай од народу одного вірного наближеного до нього раба до трибуна, кажучи: "Коли хочеш учинити догідне Максимину, прийди цієї ночі таємно до темниці і, прокопавши стіну, візьми мене й заверши повелене тобі царем". Так і сталося. Коли прийшла ніч, прибув трибун із воїнами, і підкопались під темницю таємно ззаду, щоб можна зайти одному чоловіку, бо годі було прийти до дверей темниці і відчинити їх, — безліч людей християнських сиділо там, стережучи. Була ж ніч вітряна й зимна, і ніхто із вірних не чув звуку від підкопування стіни.

Святий же Петро, учинивши на собі хресне знамення, сказав: "Ліпше мені одному померти, аніж усім людям загинути". І вийшов прокопом під стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".

Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.

Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.