Була перед містом одна пустеля, а в ній безліч давніх еллінських гробів, і жили там легіони нечистих духів — отож страшним було для всіх оте місце і ніхто не міг іти через нього через великі бісівські залякування. Блаженний же Алипій, бачачи, що всі люди уникають тієї пустелі, поселився там в одному еллінському гробівці. Був же на верхівці гробниці тієї камінний стовп і на ньому стояв ідол. Преподобний же розбив того ідола, як глиняну посудину, а на його місці поставив чесного хреста і там, не боячись страхань та нападів бісівських, почав жити, зброєю хресною і стрілами молитов своїх проганяючи звідтіля далеко бісівські поліси. Заснувши ж, побачив у видінні якихось двох чесних мужів, одягнених у єрейські ризи, і сказали вони йому: "Чому так довго примусив ти нас чекати себе тут, о чоловіче Божий? Коли ти є Алипій, поставлений од Бога, щоб це місце святити й примножити на ньому Боже славослів'я, то чини, не гаючись, що належить тобі чинити". Прокинувся зі сну преподобний, здивувався від слів бачених мужів і не міг збагнути, хто є ті мужі і що має чинити на тому місці, щоб міг примножити Боже славослів'я.

По тому його єпископові Теодору випала якась потреба йти до царя, і мав святий Алипій, як церковний клирик, іти разом зі своїм єпископом. Пішов-бо з ним, хоч і не хотів, чинячи волю архиєрея свого, і провів його аж до Халкедона. Хотів тут єпископ сісти на корабля, щоб морем до Царгорода пливти. Алипій же зайшов у якусь там церкву, що була поблизу моря, помолився в ній, сів та й задрімав. І тут явилася йому у видінні якась прекрасна дівиця, котра сяяла, ніби сонце, і сказала вона: "Вставай швидко, Алипію!" Він же, дивуючись із краси її, запитав: "Хто ти є, о пані, і пощо велиш мені швидко вставати?" Вона ж каже йому: "Я є Євфимія, Христова раба й мучениця, вставай-бо, і, коли хочеш, ходімо в батьківщину твою, вкупі і я з тобою піду і, Бог так хоче, буду тобі співподорожанка та помічниця". Коли так свята сказала, збудився Алипій і, не бачачи перед собою нікого, знайшов тільки серце своє, наповнене духовної радості. І пізнав, що хоче Бог, аби повернувся до свого безмов'я. Покинув, отож, єпископа, повернувсь у вітчизну свою, маючи співмандрівну собі невидимо поміч і молитви святої великомучениці Євфимії, — її-бо чудовне видіння й солодку бесіду в розумі своїм тримав і веселився духом. Прийшовши до Андріянополя на безмовне своє життя, намислив збудувати церкву в ім'я святої Євфимії. Не маючи на те коштів, не зібрав-бо ані золота, ані срібла, ані міді при поясі, але убогий тілом та духом був, слідуючи за збіднілим заради нас Господом, умолив знайомих своїх громадян та сусідів допомогти йому. Вони ж, збагнувши його бажання, старанно і щиро давали йому все, що потрібно, і невдовзі поміж еллінських гробниць, освятивши місце, заснував церкву святої мучениці Євфимії. Коли ж копали основи, явилися йому знову оті двоє вищеназваних мужів у єрейських ризах, із них один тримав у руках кадильницю і обкадив основи, показуючи, якою має бути церква, другий-бо співав: "Осанна цьому місцю!" Хто ж були ті мужі, ніяк не було відомо, але через деякий час знайдені були там мощі нетлінні й добропашні таких мужів, яких преподобний Алипій двократ бачив у видінні, і покладені були ті святі мощі, за повелінням святого, в тій-таки церкві.