Перед освяченням церкви бісівські легіони, бачачи, що старанням святого Алипія на тому місці, де було їхнє житло, має бути поселення святих і де були з'яви їхні і страхання, там починає бути Божа благодать, кинулися на келію святого і на новозбудовану церкву з великим криком та галасом, бажаючи скинути церкву з основ, а святого мужа звідтіля, застрашивши, відігнати. Горлали, отож, різними голосами і ярилися, мов розгнівані ратники чи роздрочені звірі. Але Христовий воїн відтак став на молитві і нею, як переможною зброєю, озброївся і раптово переміг неміцну бісівську силу — і втекли із соромом, як порох, вітром розметений. Коли ж було освячено церкву, почали приходити з міста люди на Боже славослів'я і слухати корисні повчання святого. По тому преподобний сильніше на невидимих ворогів озброївся, зійшов на стовпа, уподобившись святому Симеону, першому стовпнику, і став ніби на сторожі, здалеку доглядаючи бісівські ополчення, що надходили, і з ними міцно та мужньо дні та ночі боровся. Вони ж, хоча завжди бували від нього переможені, одначе покушалися знову нападати безсоромно на нього. Однієї ночі злобні духи камінням почали кидати у святого й поранили його сильно. Святий же, терплячи удари каміння, говорив до бісів: "Що вам до мене, о погибельні й людиноненависнії бісове? Чого марно обурюєтеся і всезлобно постаєте на рабів Божих? Дивіться, каміння, яке на мене кидаєте, буде свідчити про безсоромну дерзотність вашу і злобу перед Христом моїм у день другого пришестя Його. Аби знали: не дбаю я про каміння, яке ви на мене кидаєте, і кладу те за дитяче гралисько. Ось скидаю долі ті малі дошки, які є покровом над моєю головою, щоб зручніше приймати від вас удари каміння, і перетерплю те заради Господа мойого, як перетерпів святий першомученик Стефан, якого ви руками юдейськими забили, і з тими юдеями візьмете собі вогненну геєну". Вони ж, слова ці почувши і зрозумівши, що нездоланний страждалець заради Бога готовий усе терпіти, відбігли всяко від того місця. Те чуючи, деякі з людей, котрі йшли мимо тієї ночі, побачили й бісів, котрі втікали з того місця в різних подіб'ях і явно із риданнями стогнали та волали: "Алипій прогнав нас од житла нашого, куди-бо підемо, не маючи ніде місця?!" Преподобний же скинув зі стовпа малу покрівлю, що була над головою його, і стояв, маючи покровом небо, доблесно терплячи зиму, і спеку, й усі повітряні зміни, дощі й гради, сніг же, і лід, і мороз. І був самовільний мученик не в один час, а п'ятдесят і три літа так стояв на стовпі, стояв, ніби на хресті прибитий. Збиралося до нього безліч люду, чоловіків та жінок, старців із молодими послухати від нього корисних слів і зцілитися од недуг своїх душевних та тілесних. Інші й жити при ньому зволяли; через це звелів святий влаштувати два монастирі при своєму стовпі — чоловічий та жіночий, один — із одного боку стовпа, другий — із другого боку, сам же — посередині на стовпі стояв, як свічка на свічнику, обидва монастирі і вченням, і подіб'ям ангельського свого життя просвічуючи, й молитвами своїми захищаючи, і закони їм та устави іночого життя подаючи, також повеліваючи їм сторожко берегти себе від бісівських підступів, найбільше ж заповідаючи жінкам, щоб ніколи не бачили їх чоловічі очі. Жили ж у жіночому монастирі й мати блаженного Алипія із дочкою своєю, а його сестрою Марією та інші із доброродних жінок того міста, серед них були такі собі Євфимія та Єввула, котрі, покинувши добра свої, і дітей, і родичів, і друзів, і всю світу цього марноту та насолоди, в ангельський образ одяглися і самим ангелам життям своїм уподобилися.