— Що? — стривожено спитала Вітторія.

Ленґдон іще раз глянув на майдан. Зійшовши сходами вгору, він опинився вище і бачив тепер більше. Храму, як і раніше, видно не було, але Ленґдон зрозумів, що рухається в правильному напрямку. Він перевів погляд на хистке риштовання над головою. Те тягнулося вгору на шість поверхів, майже до верху вікна-розетки, і було значно вище за інші будинки на майдані. Наступної миті він уже знав, що робити.

На іншому боці майдану Чиніта Макрі та Ґюнтер Ґлік прикипіли до вітрового скла мікроавтобуса Бі-бі-сі.

— Ти все знімаєш? — запитав Ґюнтер.

Макрі сфокусувала об’єктив на чоловікові, що ліз угору по будівельному риштованню.

— Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

— А хто ця Павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

— Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

— Дзвонити до редакції?

— Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щось реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

— Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів?

Чиніта фиркнула.

— Тобі таки точно пряма дорога до пекла.

— Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.

71

71

Чим вище Ленґдон видирався, тим хиткішим ставало риштовання. Однак із кожним новим кроком його очам відкривалась дедалі ширша панорама Рима. І він ліз вище й вище.