Ленґдон скривився. Що ж, принаймні у цьому вони сходяться.

І пішов до Оліветті. Солдати розступилися, даючи йому дорогу.

Оліветті підвів голову.

— Нічого не знайшли. Але на цій карті є не всі церкви. Тільки найбільші. Усього — близько п’ятдесяти.

— Покажіть, де ми, — попросив Ленґдон.

Оліветті тицьнув на п’яца дель Пополо і прокреслив від неї пряму точно на південний захід. Пряма й близько не торкалася скупчення чорних квадратів, якими були позначені найбільші храми. На жаль, найбільші храми Рима були водночас і його найстарішими храмами... власне, тими, що вже існували на початку сімнадцятого століття.

— Я мушу прийняти рішення, — сказав Оліветті. — Ви впевнені щодо напрямку?

Ленґдон уявив янгола, що показує пальцем на південний захід, і згадав, що час спливає.

— Так, сер. Абсолютно впевнений.

Оліветті знизав плечима і знову накреслив пальцем ту саму пряму на карті. Вона перетинала міст королеви Маргарити, віа Кола ді Рієнцо, п’яца дель Різорджіменто просто до центру майдану Святого Петра. Жодних інших церков на її шляху не було.

— А чим вам не догодиться Святий Петро? — запитав один із солдатів. Під лівим оком він мав глибокий шрам. — Це теж церква.

Ленґдон похитав головою.

— Це мусить бути місце, доступне для публіки. Навряд чи собор Святого Петра зараз відчинений для відвідувачів.

— Але пряма проходить через майдан Святого Петра, — сказала Вітторія, заглядаючи Ленґдонові через плече. — Майдан цілком доступний для публіки.

Ленґдон уже про це думав.

— Але на ній немає статуй.

— А хіба там посередині не стоїть обеліск?

Вона мала рацію. На майдані Святого Петра стояв єгипетський обеліск. Ленґдон подивився на обеліск, що височів на майдані перед ними. Велична піраміда. Дивний збіг, подумав він. Але відразу ж відкинув цю ідею.