Вітторія раптом рушила далі й потягнула Ленґдона геть від барельєфа.

— Здається, за нами хтось стежить, — сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Де?

Вітторія відповіла, аж коли вони відійшли від обеліска на добрих тридцять ярдів.

— Та сама особа пасла нас весь час, коли ми йшли через майдан. — Вітторія, ніби випадково, озирнулася. — Досі йде за нами. Не зупиняймося.

— Думаєте, це вбивця?

Вітторія похитала головою.

— Навряд чи. Хіба що ілюмінати наймають жінок з камерами Бі-бі-сі.

У соборі Святого Петра гучно задзвонили дзвони, і Ленґдон з Вітторією аж підскочили. Час настав. Вони відійшли від «Західного вітру», щоб відірватися від репортерки, але тепер поспішно крокували назад.

Попри гучний передзвін, на майдані панував повний спокій. Туристи гуляли. Біля підніжжя обеліска на сходах в недоладній нозі дрімав який бездомний п’яниця. Дівчинка годувала голубів. Невже репортерка сполохала вбивцю? подумав Ленґдон. Навряд чи, вирішив він, згадавши, що той обіцяв. Я прославлю ваших кардиналів на весь світ.

Коли змовкла луна від дев’ятого удару дзвона, на майдані запанувала тиша.

А тоді... Дівчинка, що годувала голубів, дико закричала.