Він не знав, наскільки вдало зімітував утоплення, але, проживши все життя біля води, безумовно, чув не раз, як саме це відбувається. Він старався, як міг. Наостанок навіть видихнув з легенів усе повітря й перестав дихати, щоб тіло пішло на дно під власного вагою.
На щастя, убивця купився на цей спектакль і відпустив його.
Причаївшись на дні фонтана, Ленґдон вичікував так довго, як міг. Він уже мало не почав задихатися. Він не знав, чи вбивця вже забрався геть. Вдихнувши зі шланга ще раз їдке повітря, він на решті відпустив його і поплив низько над дном, доки не наткнувся на слизький мармур центральної композиції. Безшумно піднявся на поверхню і випірнув, невидимий у тіні величезних мармурових фігур.
Мікроавтобуса не було.
Це все, що Ленґдон хотів побачити. Вдихнувши на повні груди свіжого повітря, він кинувся до того місця, де зник під водою кардинал Бадджіа. Ленґдон знав, що старий уже непритомний і повернути його до життя навряд чи вдасться, але спробувати він мусив. Знайшовши тіло, він став над ним, широко розставивши ноги, нагнувся й потягнув обома руками за ланцюги. Коли голова кардинала виринула з води, Ленґдон побачив, що очі в нього вже закотилися і вилізли з орбіт. Кепський знак. Ні пульсу, ні дихання.
Знаючи, що нізащо не подужає підняти й перетягнути обплутане важкими ланцюгами тіло через бордюр фонтана, Ленґдон потягнув кардинала Бадджіа по воді до розщелини в центральній брилі скульптурної композиції. Тут було мілко і камінь спускався у воду похило. Ленґдон витягнув голе тіло якнайвище па кам’яний виступ.
Тоді взявся до справи. Стискаючи скуті ланцюгами груди, Ленґдон відкачав кардиналові воду з легенів. Тоді заходився робити штучне дихання. Старанно відлічував секунди. Стримувався, щоб не дути надто сильно чи надто часто. Три хвилини Ленґдон намагався повернути старого до життя. Через п’ять хвилин він зрозумів, що все скінчено.
Навіть розпластаний на холодному камені, голий і наполовину занурений у воду, кардинал Бадджіа зберігав вираз спокійної гідності. Вода тихо плескалася на його грудях... Здавалося, вона кається... немов просить вибачення за те, що стала його вбивцею... і намагається змити жахливу рану з її ім’ям.
Ленґдон м’яко провів рукою по обличчю кардинала і прикрив над закоченими очима повіки. І в цю мить він відчув, що назовні рвуться сльози. Це його вразило. І вперше за багато, багато років Ленґдон заплакав.
105
105
Ленґдон нарешті відійшов від мертвого кардинала знову на глибше місце. Туман утоми поволі розсіювався. Спустошений і самотній, Ленґдон думав, що зараз упаде. Але натомість він несподівано відчув новий приплив енергії. М’язи налилися силою, а мозок, тимчасово забувши про біль у серці, відкинув минуле і зосередився на єдиному відчайдушному завданні.