— Мені потрібний твій телефон. — На ввічливість Ленґдона вже не вистачало.

Чоловік знизав плечима.

— Дзвонити неможливо. Сам весь вечір намагаюсь. Мережі перевантажені.

Ленґдон голосно вилаявся.

— Скажи, ти бачив, щоб хтось туди заходив? — Він показав на підйомний міст.

— Бачив. Якийсь чорний мікроавтобус їздить туди-сюди цілий вечір. — У Ленґдона всередині похололо. — От пощастило, — сказав австралієць, глянувши заздрісно на високу вежу, а тоді на свій мікроавтобус. — Закладаюся, що Ватикан звідти видно чудово. Я не зміг прорватися до Святого Петра, тож мушу знімати звідси.

Ленґдон не слухав. Його мозок гарячковито шукав виходу.

— Як думаєш, цей самаритянин одинадцятої години — це серйозно? — запитав австралієць.

Ленґдон повернувся.

— Хто?

— Ти що, не чув? Капітанові швейцарських гвардійців подзвонив якийсь тип і сказав, що має цінну інформацію. Зараз він мстить сюди. Знаю лише, що він має все врятувати... Тут тобі й рейтинги! — Чоловік розсміявся.

Ленґдон розгубився. Якийсь добрий самаритянин летить на допомогу? Отже, він звідкись знає, де схована антиматерія? То чому просто не скаже швейцарським гвардійцям? Навіщо аж летить сюди сам? Щось тут не клеїлось, але Ленґдон не мав часу думати, що саме.

— Гей! — звернувся австралієць, уважніше придивляючись до Ленґдона. — Це тебе показували по телебаченню? Ти той чоловік, що намагався врятувати кардинала на майдані Святого Петра?

Ленґдон не відповів. Він дивився на хитромудру конструкцію на даху мікроавтобуса — супутникову тарілку на розкладній опорі. Ленґдон знову подивився на замок. Зовнішній мур мав висоту приблизно п’ятдесят футів. Внутрішня фортеця була ще вища. Багатоступенева оборона. Верхня вежа була неймовірно високо, але якщо він подолає перший мур, то можливо...

Ленґдон різко повернувся до репортера і показав на антену.

— Як високо вона піднімається?

— Що? — Той розгубився. — На п’ятнадцять метрів. А що?

— Під’їдь до стіни. Мені потрібна допомога.

— Яка допомога?

Ленґдон пояснив.