Тоді лікар тихо пакує свої речі. Перед тим як піти, він кладе долоню Максові на чоло.

— Це врятує тобі життя. Я дуже вірю в силу медицини.

Уже за кілька хвилин Максові здається, що його жили наповнюються якимось чарівним духом. Тепло розтікається по всьому тілу, і біль стихає. Нарешті, вперше за багато днів, Макс засипає.

Наступного дня температура спадає, і мати з батьком проголошують, що Бог сотворив чергове чудо. Однак, коли з’ясовується, що їхній син залишиться калікою, вони впадають у відчай. Садять хлопця в інвалідний візок і везуть до церкви, щоб порадитися зі священиком.

— Цей хлопець вижив тільки з ласки Божої, — каже їм священик.

Макс мовчки слухає.

— Але ж наш син не може ходити! — плаче фрау Колер.

Священик із сумом киває.

— Мабуть, Господь покарав його за брак віри.

— Містер Колер? — Це повернувся швейцарський гвардієць який побіг доповісти камерарію про приїзд гостя. — Камерарій готовий вас прийняти.

Колер щось пробурчав і поїхав по коридору.

— Ваш візит його здивував, — сказав гвардієць.

— Авжеж, — відповів на ходу Колер. — Я хотів би зустрітися з ним віч-на-віч.

— Це неможливо, — заперечив гвардієць. — Ніхто...

— Лейтенанте, — гаркнув Рошер. — Зустріч відбудеться так, як хоче містер Колер.

Гвардієць тільки здивовано закліпав очима.

Перед дверима кабінету Рошер дозволив своїм гвардійцям ужити стандартних заходів безпеки щодо Колера. Проте через численні електронні прилади на інвалідному кріслі від портативного металошукача не було жодної користі. Гвардійці обшуками Колера, однак, ніяковіючи перед його каліцтвом, зробили це не зовсім ретельно... Револьвера, прикріпленого знизу до крісла, вони не знайшли. Не відібрали вони й іншого предмета... того, що мав поставити ефектну крапку в подіях цього вечора.

Коли Колер в’їхав до кабінету, камерарій Вентреска стояв на колінах перед каміном, у якому ледь жеврів вогонь, і молився. Він не розплющив очей.