До півночі залишалося двадцять п’ять хвилин, а на п’яца, як i раніше, було повно люду. Хтось молився, хтось оплакував Церкву, хтось вигукував непристойності й заявляв, що Ватикан цього заслужив, а ще хтось цитував біблійні пророцтва.

Голова в пілота розколювалась. У вітрове скло били сліпучі промені прожекторів. Примружившись, він подивився на ошалілий натовп. Над головами людей майоріли лозунги:

АНТИМАТЕРІЯ — ЦЕ АНТИХРИСТ! НАУКОВЕЦЬ = САТАНІСТ І ДЕ ТЕПЕР ВАШ БОГ?

АНТИМАТЕРІЯ — ЦЕ АНТИХРИСТ!

НАУКОВЕЦЬ = САТАНІСТ

І ДЕ ТЕПЕР ВАШ БОГ?

Пілот застогнав. Голова заболіла ще сильніше. Він би із задоволенням натягнув на вітрове скло захисний чохол, щоб не бачити цього всього, однак знав, що за кілька хвилин доведеться злітати. Лейтенант Шартран щойно передав по рації жахливу новину. Максиміліан Колер напав на камерарія і серйозно його поранив. Шартран, американець і та жінка несуть камерарія до гелікоптера, щоб відвезти в лікарню.

Пілот відчував особисту відповідальність за цей напад. Він докоряв собі, що вчасно не послухався інтуїції. Забираючи Колера з аеропорту, пілот побачив у холодних очах науковця щось дивне. Він не міг зрозуміти, що саме, але воно йому однозначно не сподобалось. Утім, тоді він і так би нічого не змінив. Усім керував Рошер. Це він наказав привезти цього типа до Ватикану. Очевидно, Рошер помилився.

На майдані почулися вигуки, і пілот побачив вервечку кардиналів, що невесело виходили з Ватикану на майдан Святого Петра. Полегшення, яке кардинали відчули, опинившись у безпеці, швидко змінилось розгубленістю від того, що вони побачили під стінами церкви.

Тиснява на майдані посилювалась. Пілотові здавалося, що в голові в нього гупає молот. Треба випити аспірину. Краще відразу три. Він волів не літати, наївшись ліків, але від кількох таблеток аспірину, безумовно, буде менше зла, ніж від цього нестерпного болю. Він витягнув аптечку, що разом із картами й інструкціями лежала в закріпленому між двома передніми сидіннями багажнику. Спробував відкрити її, але виявилось, що вона замкнена на ключ. Пілот розглянувся в пошуках ключа і, не знайшовши його, махнув на все рукою. Сьогодні — явно не мій день, подумав він, і знову заходився масувати скроні.

А тим часом Ленґдон, Вітторія і двоє швейцарських гвардійців, вибиваючись із сил, просувались темним собором Святого Петра до головного виходу. Не знайшовши нічого відповіднішого, вони вчотирьох несли камерарія на вузькому столі, весь час намагаючись втримати нерухоме тіло в рівновазі. З-за дверей долинав приглушений гомін. Камерарій був напівпритомний.