— То ти кажеш, що ніхто не приходив? Ані мама, ані мої друзі? — Давид скривив уста, зобразивши якусь страшну подобу посмішки, і пішов до дверей.

— Так нет твоей мамы, — він сказав ці слова і тільки потім зрозумів, що саме він сказав.

Давид ураз завмер. Ці слова, наче куля, увійшли йому в груди на вдихові й вибили звідти рештки повітря. Він стояв отак і дрібно-дрібно тремтів. Усім своїм маленьким тілом. Лікар не зводив із нього очей. Він хотів побачити, що саме робитиме Давид, зламає його ця новина чи ні. Чи впаде він зараз на ліжко й ридатиме, заливаючи слізьми подушку, чи отак і стоятиме, міцно прикусивши нижню губу і стримуючи що є змоги надривний крик.

— Ти впевнений, що її немає? — Давид стояв перед дверима, і здавалося, ось-ось зірветься з місця та побіжить коридором.

— Да не хотел говорить тебе, малыш. Ты прости, так, сорвалось. Убили маму твою.

Давид одразу згорбився, опустив голову, і було добре чути, як він підтягує соплі і потай утирає кулачком сльози. Потім він різко видихнув і повернувся до лікаря обличчям.

— Нічого, це треба було мені сказати. Легше жити, коли знаєш правду. Я був готовий це почути з тієї миті, коли вона покинула мене. Я знав, що її рано чи пізно не стане, — його блискучі червоні очі, великі губи та зашмарканий ніс. Він не приховував того, що плакав і ще буде плакати, йому не потрібно було щось приховувати, і це вже дійсна ознака того, що в цьому тілі шестирічного хлопчика б'ється доросле серце. Він відчинив двері й вийшов у коридор. У ніс йому вдарив сильний запах хлорки. Стара прибиральниця, така велика й голосна, що, здавалося, її не можна ані обійти, ані сховатися від її гучного крику, возила шваброю по синій підлозі та невдоволено щось бурчала. Давид підійшов до стіни і повільно рушив до ліфта, він хотів вийти на вулицю і нарешті вдихнути чистого повітря: запахи ліків, поту, непраної білизни і хлорки так набридли йому за ці кілька тижнів, що він готовий був віддати все, аби тільки ніколи більше сюди не повертатися.

Лікар дивився йому вслід. Той повільно брів повз прибиральницю, відчинені білі двері палат, звідки на нього позирали знервовані хворі люди, повз старі дивани і вкриті пилюкою квіти у великих пластмасових вазонах, повз заклопотаних медсестер, смердючі туалети та лікарів. Він брів, низько опустивши голову. Зупинився біля ліфта й натиснув кнопку «вниз». Ліфт загув і повільно поїхав. Поряд із Давидом стояло ще кількоро людей у хатніх халатах і розтягнутих спортивних штанях, придбаних ще за часів Брежнєва. У кожного в руці був пакет із їжею чи непраною білизною, яку вони віддадуть родичам, натомість отримавши чисті труси й майки. Двері ліфта відчинилися. Давид ускочив першим, слідом за ним увійшло ще п'ятеро: двоє стареньких і молода пара з дитиною. Лікар дістав із кишені мобільний, натис кілька кнопок.