— Просто ты мне говорил, что я должна буду тебе помочь в каком-то деле. Да? Ведь ты мне говорил это? — підібгала під себе ноги й нарешті вимкнула музику, Меладзе доводив її до сказу.

— Да, я говорил, — вимкнув мотор і сховав ключ собі в кишеню. — Я ищу паренька. Мальца одного. Мне нужно его забрать отсюда и отвезти туда, где ему будет намного лучше, чем здесь. Вот и все.

— Это все? — вона посміхнулася самими очима.

— Да, в принципе. Хочешь — пойдем со мной, — випростався й солодко потягнувся. — Хорошо тут, в больничке, я бы сам лег подлечился.

— А на что жалуешься? — Люда мружилася від яскравого сонця.

— Сердце пошаливает. — Кіріл затримав погляд на компанії, яка дуже голосно засвідчувала свою присутність, розпиваючи «химку» під кущем. Хлопці помітили недружній погляд Кіріла і щось вигукнули, він не почув, але й не хотів чути, у нього не було часу на це. Чвиркнув крізь зуби й кинув під ноги недопалок, розтер його каблуком і поглянув на годинник. — Ускориться бы надо.

Він спиною відчув, що хтось спостерігає за ним. Озирнувся. Хлопчина років семи сидів на лавці і, приклавши руку до лоба, дивився на Кіріла. На нім була смугаста лікарняна піжама. Жовтуватий колір обличчя свідчив про те, що одужає хлопець нескоро. Він продовжував дивитися на Кіріла, не зводячи очей.

— Маму ждешь? — Кіріл пішов у напрямку лавки, дістаючи другу цигарку, Люда сховалася в тінь, вона боялася спалити шкіру на обличчі.

— Ні, не чекаю, — посунувся, запрошуючи Кіріла сісти поряд.

— А че так? — вперся ногою в лавку.

— У мене нема мами. Машина у вас класна, у мого батька була така.

— Да это не моя, я у одного нехорошего дядьки забрал.

— А він не був проти? — Давид почухав голову.

— Не знаю, я его не спрашивал, — сів поряд із Давидом. — А ты чего здесь лежишь? Лечат тебя?

— Вилікували вже. Я просто не знаю, коли і куди йти. За мною ніхто не приходить. У мене друзі є, ми з ними на вулиці разом жили. Тепер я не знаю, де вони.

— А хочешь со мной поехать? Куришь? — протягнув йому цигарку.

— Ні. А куди їхати? — Давид дивився на нього недовірливо, ніби вивчав, стежив за рухами рук і мімікою, життя безпритульного навчило його вгадувати наміри людини за її жестами й виразом очей.

— Дам денег и работу подыщу. Хату организую.

— Слово даешь? — він примружив праве око й потер пальцем біля носа.

Люда підійшла зі спини, і Давид її не помітив. Вона дивилася собі під ноги й чекала, коли Кіріл закінчить балачки з малим і врешті займеться справою. Коли заговорив Давид, вона враз стрепенулася й завмерла, глухуватий дитячий голос видався їй знайомим. Вона не знала, де чула його, але була переконана, що чула його не раз.