Навесні 1995-го року до лікарні привезли пацієнта в надважкому стані. Він потрапив у страшну аварію і після кількох надскладних операцій таки вижив, але вже не мав надії на повноцінне життя. Звали цього пацієнта Дольф Сенкергоф, відомий у штаті мільйонер, власник мережі ресторанів, супермаркетів «Сенкергоф» і авіакомпанії, яка обслуговувала тільки внутрішні рейси. Йому якраз напередодні аварії виповнилося п'ятдесят, і до палати постійно приходила молода жінка з пишним бюстом і довгими ногами. Він дивився на неї, наче на ікону, і, пустивши сльозу, намагався щось сказати. Але ані губи, ані руки не слухалися його. Він усе чув, усе розумів, але говорив тихо-тихо, так що тільки людина з добрим слухом змогла почути його, та й то якби нахилилася йому до самих уст.

Дольф був сильною людиною й добре розумів, що відбувається. Він знав, що все своє подальше життя проведе в ліжку без сексу, без руху, без задоволень, прийматиме ліки і терпляче чекатиме, поки йому змінять білизну, підставлять судно, втруть рота, помиють тіло й голову, почитають уголос останні новини зі шпальт місцевої газети чи винесуть разом із ліжком на вулицю, щоб він зміг подихати свіжим повітрям і помилуватися життям, у якому йому більше немає місця.

Яким Герцель щодня приходив до палати Сенкергофа й бачив, як цей мужній чоловік згасає, наче свічка, і спостерігає за всім, що відбувається навколо, так, наче це все він бачить у кіно. Та от одного дня він змінився. Погляд ясний, говорить так, що його можна почути і зрозуміти. Він поглянув Якимові в очі, і той зрозумів, що треба нахилитися. Сенкергоф говорив дуже повільно, але намагався вимовляти слова чітко, важко вдихаючи повітря й перепочиваючи після кожних двох-трьох речень.

— Я люблю життя. Дуже люблю, — важко ковтнув слину, — в усіх його проявах. Люблю грати у крикет, трахати свою молоду дружину, бавитися з дітьми, у мене їх четверо. Люблю свій бізнес. Виходити яхтою в океан, спускатися на дно і розглядати там коралові рифи й екзотичних риб. Я все це дуже люблю, Якиме. — Сенкергоф заплющив очі, тихо посапуючи. — Але це життя закінчилось того вечора, коли на трасі на зустрічну смугу вилетів білий мікроавтобус і зім'яв на млинець мій форд. Я тепер думаю: що для мене було б краще — умерти тоді чи значно пізніше? І я кажу собі: тоді було б краще. Лікарю, візьми мене за руку. — Яким торкнувся пальцями його жовтої кістлявої руки. — Ти відчуваєш, яка вона слаба? Відчуваєш. Я все життя ненавидів слабких і переможених. Розумієш? Я не зможу жити так, і я не хочу так жити. І, хоча евтаназія в нас дозволена законом, я маю інший план, — розплющив очі, його голос ослабнув, і Якимові доводилося напружуватися, щоб почути його слова. — Мій бізнес вартує вісімсот мільйонів, усі ці кошти я заповів своїм дітям. Коли вони стануть півнолітніми, гроші розподілять між ними порівну. Їхня мама, і я це добре знаю, одразу після моєї смерті знайде собі молодого хлопця, і в неї вже є такий, серфер. Геть безголовий тип із великим членом і добре підвішеним язиком, красою його також природа не образила. Так от, мої діти підуть світом, а вона з цим придурком просиратиме моє добро на всіх відомих пляжах світу, де я сам часто любив бувати. У Бусіосі, на Сен-Барті, в Сен-Тропе, Пор-то-Черво, на Мауї чи в Пунта-дель-Есте. Якиме, тобі про щось говорять ці назви? — Його губи спробували зобразити посмішку. — Ні? Це прекрасні місця, і з кожним із них мене пов'язують прекрасні спогади. Та це в минулому, — посмішка зникла так само раптово, як і з'явилася. — Так не буде. Якщо я погоджуся піти з життя добровільно, вона змусить мене переписати заповіт. Я знаю. Якщо ж я помру раптово, все, що я заробив, одержать мої діти. Так от, Якиме, — зазирнув йому в очі, і лікар відчув, як почастішав його пульс, — ти допоможеш мені померти раптово. І за це я заплачу тобі один мільйон американських доларів. Я випишу тобі чек, і ти зможеш зняти готівку в будь-якому банку. Ти згоден?