Їхали хвилин сорок. Пологовий будинок № 5 на Севастопольській площі ховався в сутінках. Заїхали до центральних воріт. Свєту поклали на ноші і понесли просто в пологовий зал. Діералі сказали, що вона може зачекати в коридорі. Дорогою у Свєти відійшли води, і рахунок уже йшов на хвилини. Лікар-акушер, — високий чоловік років сорока, чорне з сивиною волосся, засмагла шкіра, він був схожий на грузина чи азербайджанця, — швидко йшов коридором. Поруч бігла медсестра і щось йому розповідала, він кинув поглядом на Діераль.

— Лікарю, зачекайте, — схопила його за руку.

— Время, девушка, время, — не сповільнюючи кроку.

— Моя сестра народжує.

— Это прекрасно. И что? — відчинив двері пологової зали й на мить зупинився.

— Я хочу, щоб усе пройшло без ускладнень. Я дам гроші.

— Я не беру денег, милая. Хотите, чтобы роды прошли удачно, вы можете сделать вот что, — усміхнувся.

— Що? — її уста нервово тремтіли.

— Молитесь.

Він зник за дверима, і Діераль, покусуючи нігті, присіла на краєчок оббитої дерматином лави. Вона не знала жодної православної молитви і католицьких молитов вона не знала також. Тому просто склала руки замком і, впершись у них обличчям, почала просити Бога, щоб Він допоміг Світлані і дав новому життю прийти цієї ночі у світ.

Вона напівлежала в пологовому кріслі й намагалася зосередитися серед цієї метушні: медсестри тримали її за руки, акушер мацав пальцями живіт і постійно поглядав на Світлану. Потім сильний біль сперезав їй поперек, перед очима спалахнуло біле світло, і вона втратила свідомість. Слова й окрики чула наче крізь туман. Очуняла.

— Слабая ты у нас, мама. В обморок больше не грохайся, ребенка потеряешь, давай тужся, — лікар допомагав їй, як міг, але без її зусиль усі ці спроби були марними.

— Я не можу, важко дуже, болить, не можу так, — піт заливав їй очі, біль трусив усе тіло і ледь чутний хрускіт кісток шокував.

— Это таз хрустит, не бойся, мамочка, так надо, кричи, кричи и дыши, дыши часто.

Света корчилась і кричала так, що горло зводили судоми, й самій страшно ставало від того крику. Вона відчувала, як плід помалу рухається вниз, але чи довго доведеться отак виштовхувати його з себе, вона не знала.

— Покличте Діераль! Чуєте? Покличте сюди Діераль! — вона ледь не заверещала, і лікарі врешті звернули увагу на її слова.

— Кто такая Диэраль? — акушер нахилився їй до самого обличчя й напружився.

— Она ждет там, я люблю ее, она, она любимая моя. Слышите? Позовите ее! — Вона вчепилася собі за литки, і від її нігтів на шкірі залишилися глибокі порізи, кров скрапувала на підлогу, але вона не відчувала цього болю, інший, значно сильніший, біль, який вона не могла собі уявити, рвав її на шматки, і, здавалося, голова от-от лусне.