Усі погляди прикипіли до українки.

«Звідки він дізнався? Звідки він дізнався?» — гуділо в її голові.

— Я…

— До чого це? — негучно запитав Марсель Лакруа, торкнувшись рукою Пеллеріна.

Диспетчер не відреагував на пересторогу слідчого. Його засмагле зморшкувате обличчя розплилось у погордливій, самовдоволеній посмішці:

— Я думаю, ви недостатньо кваліфіковані не лише для того, щоб сперечатися зі мною, а навіть для того, щоб знаходитися з нами в одному приміщенні.

У кімнаті стало тихо. Чийсь олівець, скотившись, упав на підлогу; тріскучий звук від падіння прозвучав, як виляск батога. Червоний колір щез, на обличчі Діани не залишилось жодної рожевої плямки, жодного переливу кольору, якщо не зважати на два темні кола під очима, що проступили чіткіше. Діана підвелась, відставивши стілець, і вчепилася поглядом у Жерара Пеллеріна. А тоді заговорила, сама дивуючись тому, як дзвінко й рішуче звучить її голос:

— Мого батька звали Родіон Столяр. «ААРОН 44» — це його дітище. Він одноосібно очолював процес розроблення літака — від перших ескізів і до тестових польотів, — Жерар Пеллерін вражено витягнув губи, решта присутніх зацікавлено притихла. Для всіх сказане Діаною стало новиною. — Можливо, мені не вистачає досвіду, але я знаю літак, який розбився у вашому аеропорту, так, як ніхто інший, — вона безсоромно брехала: без креслень Діана не сказала б, скільки у «сорокчетвірки» запасних виходів, однак їй страшенно хотілось ужалити Жерара, виставити його дурнем, пихатим, задерикуватим нахабою, і зробити щось, щоб примусити себе поважати. — Я прилетіла до Парижа не для того, щоб з’ясовувати, чому туполобий водій вигнав на середину смуги, на яку сідали літаки, величезний снігоочисник. Це ваші проблеми, панове, вам їх з’ясовувати і вам за них відповідати. Я прилетіла сюди, щоб захищати свій літак, щоб переконатися, що в катастрофі «ААРОНа 44» немає вини його творців, що «ААРОН 44», як і раніше, є абсолютно безпечним для пасажирів лайнером. На решту — мені начхати! — Діана забрала зі столу мобілку. Іншою рукою схопила сумочку. Очі туманило від сліз. — Прошу мені вибачити, — проказала вона і, нахиливши голову, щоб за пасмами так вчасно розпущеного волосся ніхто із присутніх не помітив, як з кутика ока скотилась перша велика сльоза, вискочила із зали для нарад.

37

Діана мчала коридором, не розбираючи дороги. Притримуючись рукою за стіну, наче людина, у якої паморочиться в голові і яка зараз втратить свідомість, вона збігла на перший поверх і зупинилась, важко дихаючи носом. Утомлено роззирнулась, відчуваючи ґвалтовну потребу сховатися, відгородитися від решти світу, знаючи, що першої-ліпшої миті сльози, які ледве втримують тремтячі повіки, фонтанами бризнуть з очей.