— Алло! Алло! Алло! — лементувала Софія Борисівна. — Діано, ти чуєш мене?

Заплющивши очі від болю й образи, Діана натиснула кнопку «Відбій», опустила руку й учепилась долонями за край умивальника. Сльози тепер скрапували на блискучу поверхню білосніжної керамічної чаші. Хвилину вона стояла, не розплющуючи очей і не випускаючи з рук телефону, ніби чекала, що він озветься, задеренчить, хоча чудово знала, що матір, яка не знає нічого про роумінг і думає, що муситиме платити за дзвінок, нізащо не перенабере.

А тоді, не знімаючи долонь з обідка, Діана опустилась навпочіпки, вперлася лобом в умивальник і розридалась. Вона плакала, голосно кавкаючи, захлинаючись, злизуючи солоні сльози язиком і не маючи сил зупинитись. В один момент усі проблеми, що накопичувались протягом останніх років, усі приховані, але незабуті кривди, обмани і біль, безпорадність та безсилля, які раніше вдавалось ігнорувати, скупчилися, зійшлись воєдино і разом прорвалися назовні: негаразди з дітьми; невдаха-чоловік, від однієї згадки про секс із яким Діану сіпало від огиди; смерть батька, від якої вона досі не відійшла; батька, який любив її, попри те, що все життя мріяв про сина; байдужість матері, яка думає лише про себе і більше спілкується із зятем… — усе це виходило із неспинними риданнями.

Діана не пригадувала, коли востаннє так ревіла. Останньою краплею став Пеллерін, хоча не лише він. Ніхто з чоловіків не сприймав її всерйоз: ні Рева, ні Авер’янов, ніхто з тих, що зібрались за столом у залі для нарад. Навіть Марсель Лакруа зі скепсисом поставився до її пропозиції допитати диспетчерів і працівників наземних служб, що працювали в аеропорту ввечері 13 лютого. Та що казати — навіть Гена, сам нездара і тюхтій, не вірить у те, що в неї щось вийде.

Глибоко вдихнувши, Діана підвелася, поправила плаття, приклала долоню до рота, сподіваючись таким чином урвати схлипування. Ноги стерпли від сидіння в незручній позі.

Зрештою вона заспокоїлась (схлипування проскакували тепер не частіше, ніж раз на півхвилини), повернула кран і, нахилившись, стала вмиватись. Від холодної води вона остаточно опам’яталася. Побачивши поруч з умивальником пластиковий тримач з одноразовими стаканчиками, Діана зрозуміла, що воду з-під крана можна пити, а тому витягла один, наповнила по вінця і випила до дна. Нерви помалу заспокоювались.

Шморгнувши носом, Діана нарешті відважилась подивитись на себе у дзеркало. Все не так погано, як вона очікувала. Трохи почервонілі очі, а решта — ніби добре. Вона ще раз умила обличчя і старанно витерла його паперовим рушником. Слідів від істерики майже не лишилося.