До болю прикусивши губу, зривисто сопучи носом, Діана оббігла вестибюль першого поверху і помітила наприкінці галереї, що простягалася в другій половині будівлі, напіввідчинені білі двері з написом WC. Вона пришвидшила крок і за чверть хвилини спинилась перед убиральнею, прискіпливо оглядаючи двері. Чоловіча? Жіноча? Жодних знаків, окрім WC, не було, відтак Діана прослизнула до тісного одномісного туалету і зачинилася зсередини.

Вона разів п’ять торкалась темного екрана мобілки, перш ніж згадала, що вимкнула її перед тим, як залишити кімнату для нарад. Щойно телефон було ввімкнено, на екрані постало повідомлення про чотири пропущені дзвінки. Всі чотири — від матері. Сльози моментально висохли, а серце стислося в крихітну загрубілу грудку, начебто готову сприймати погані новини. Діана натиснула «Виклик» і приклала телефон до вуха.

— Діано!!! — верескнув динамік.

— Мамо, що сталося? — мертвим від страху голосом заговорила Діана.

— Діано, де ти?! — кричала Софія Борисівна, певно, думаючи, що якщо дочка далеко, це означає, що потрібно говорити голосніше.

— Мамо, я на роботі! Ти ж знаєш, я у Франції, у відрядженні, у мене нарада, і я дуже-дуже зайнята. Щось сталося? Щось трапилося з Данею?

— Так!

Суха грудка в грудях умить розширилася до розмірів надувної кулі, підперши горло, тиснучи на скроні, б’ючись у такт ударам серця об кадик.

— Боже… Мам, що з ним? — по щоках Діани заструменіли сльози. Вона відчула, як бридке, огидне, вогке почуття сорому наче холодною марлею обгортає тіло. Вона ненавиділа плач і рюмсання. Вона навіть на похороні батька не зронила жодної сльози, дозволивши собі розридатись, давши волю почуттям, тільки після поминальної вечері, коли залишилась сама, наодинці, без свідків.

Софія Борисівна залементувала:

— Він обгидив обшиту мереживом скатертину, яку тьотя Фіса надіслала з Омська! Він заліз на стіл і почав гидити ПРОСТО НА СТОЛІ!

Тамуючи схлипування, які могли перейти в нестримне ридання, Діана запитала:

— Гена забрав його?

— ТАК! — гавкнула трубка. — Не знаю, що робила б, якби Геннадій не врятував мене від твого чудовиська!

«Як можна назвати власного онука чудовиськом?» — сльози закапали частіше.

— Коли ти повертаєшся?! — тим самим ошаліло-роздроченим тоном прокричала її матір. — Коли приїжджаєш назад?!

От тільки Діана більше не хотіла, не мала сил говорити. До крові кусаючи губу, щоб не розридатись, не зарюмсати вголос, відчуваючи, як гарячі сльози кількома паралельними струмками збігають по щоках, скапують з підборіддя і вилиць на вишукану ділову сукню, придбану в «Forum des Halles», Діана відірвала телефон від вуха.