Кілька разів Діана глибоко вдихнула й видихнула.

— Зате в мене крута сукня! — прошепотіла вона, задерши підборіддя і покрутившись перед дзеркалом. — З Парижа. А ще сьогодні ввечері я піду й куплю ті сині туфлі, — вчора в одному з магазинів «Forum des Halles» Діана надибала божественні туфлі від Antonio Biaggi з височенними дванадцятисантиметровими шпильками! Вона не взувала нічого подібного з часів університету, а втім, це її анітрохи не бентежило. Проблема була в іншому: коштували туфлі 469 євро — немалі гроші, з якого боку не підійди, тому вчора Діана не відважилася. Зате сьогодні зрозуміла, що має повне право на компенсацію. І нехай котяться під три чорти Пеллеріни з їхніми літаками, снігоочисниками і негодою!

Вона навіть спробувала посміхнутись, коли у двері постукали.

— Діано, ти тут? — долинув з-за дверей стурбований голос Марселя. — З тобою все гаразд?

Діана зиркнула на телефон, що лежав біля крана, і з подивом відзначила, що з часу її розмови з мамою спливло майже півгодини. Вона вирішила не відповідати і дочекатись, поки француз піде. Повертатись до зали для нарад вона не мала наміру; все, що їй зараз потрібно, — непомітно вислизнути зі штаб-квартири ВЕА, спіймати таксі і поїхати геть з Ле-Бурже.

Намагаючись не шуміти, Діана застигла і дослухалася, готуючись почути, як кроки Марселя віддаляються коридором. Вона недооцінила француза. За хвилину після стуку задеренчала її мобілка; над телефонним номером висвітилось ім’я абонента: Marcel Lacroix.

«Чорт! Так нечесно!» — обурилась українка, водночас відчуваючи, що настирливість Марселя і розсердила, й одночасно потішила її.

— Діано, я знаю, що ти тут! — чоловік загамселив руками у двері. Голос тепер звучав не стурбовано, а хрипко й налякано.

Діана підійшла і відчинила двері. Марсель Лакруа ввалився у вбиральню й блимнув на неї виряченими очима. Діана відступила, щоб дивитись на нього, не задираючи голову, хоча не надто далеко, стараючись триматися в зоні досяжності запаху його парфумів.

— Ти як, о’кей? Все добре? Все гаразд, правда?

Жінка посміхнулась, спостерігаючи, яким сполоханим виглядає Марсель. «Він милий, — подумала вона, — …і смішний».

— Чому ти зачинив двері?

Марсель знітився, але погляду не відвів:

— Не хочу, щоб хтось бачив тебе в такому вигляді, — сказав він, а тоді, після паузи, додав. — Не хочу, щоб нам хтось заважав, — у ту мить він сам не знав, навіщо заблокував замок, зачиняючи за собою двері.

Легенько, майже кокетливо прикусивши краєчок губи, Діана розглядала височенного француза. Раптом вона зрозуміла, наскільки рада, що Марсель прийшов по неї… і рада, що встигла привести себе до ладу.