На цей раз Ельдар Гараган запропонував Григорію Авер’янову зустрітись на узбіччі Брест-Литовського шосе, неподалік заправки «Окко», за кілька кілометрів від виїзду з Києва. Олігарх цінував власний час, а тому прибув майже вчасно. За три хвилини по дванадцятій Авер’янов розгледів у дзеркальці заднього виду, як повз заправку промчав сріблястий «Rolls-Royce Phantom» з квадратним радіатором, який навіть похмурого лютневого дня блищав так, наче був виготовлений із високорадіоактивного матеріалу, і тонованими до чорноти вікнами. Наблизившись, «Rolls-Royce» пригальмував, плавно об’їхав машину Авер’янова (яка на тлі сліпучого британського красеня виглядала жестянкою з минулого століття) й, увімкнувши «аварійку», зупинився за кілька кроків перед капотом «Toyot’и».

«Піжон…» — Григорій підібрався, поклавши обидві руки на кермо.

Спливло півхвилини. З «Rolls-Royc’а» ніхто не показувався, «аварійка» продовжувала надокучливо блимати. Спохмурнівши, Авер’янов здогадався, що йому вказують вийти з машини і самому підійти до люксового седана.

Забравши із заднього сидіння чорне кашемірове пальто, росіянин вийшов з машини. Неслухняними руками намагаючись напнути на себе пальто, сутулячись від вогкого холоду, який прослизав до тіла під полами жакета, він подріботів до супердорогого «Фантома».

Задні дверцята беззвучно розчинилися проти ходу автомобіля (за задумом інженерів з «Rolls-Royce», це сприяє легшому й водночас більш ефектному виходу з авто), і з просторого, бежевих тонів салону долинув хрипкий, неприємний голос:

— Сідай.

— Е… — видав Авер’янов, заплутавшись у рукавах пальто. Чоловік не знав, чи йому роздягатись, чи сідати в машину у верхньому одязі.

Ельдар Гараган насмішкувато пирхнув:

— Ти вважаєш, що за такої погоди я захочу місити багно на узбіччях?

— Ні, я…

Олігарх відразливо розсміявся:

— Знімай робу і залазь до салону — покатаємося.

Ледь не відірвавши ґудзики на жакеті, Авер’янов хапливо виборсався з пальто і пірнув у салон «Rolls-Royc’а».

— Добрий день, — привітався він, умощуючись на сидіння на максимально можливій відстані від Гарагана. — Дякую, що виділили мені час.

— Тобі ще ніхто нічого не виділив, — відрубав олігарх. Глибоко заховані під важким лобом жовто-коричневі очі зблискували, як у змії; масивна, розширена донизу щелепа звично випиналася, надаючи немолодому Гарагану по-юнацьки задиристого вигляду. Він дивився вбік, на спинку крісла водія, примушуючи гостя почуватись зайвим. Волосся на скронях було сивим, як і неширока, завтовшки у два пальці, смужка внизу потилиці — під час кожної зустрічі Григорій не міг відірвати погляду від цих дивних, вибіркових просивин. — У тебе тридцять секунд, щоб зацікавити мене, інакше — я обіцяю — це буде остання наша зустріч.