— Можете не пояснювати, — Діана намагалась, щоб її голос звучав якомога більш м’яко. — Я не звинувачую вас. Я лише… здивувалась.

Марина Ротко не чула її.

— Я дозволила Оленці їх дивитись, бо інакше… вона плаче. Плаче постійно відтоді, як нам повідомили про смерть Радислава. Тому я думаю, що краще хай так… Мені здається, фільми дають змогу їй змиритися з утратою.

— Усе правильно, — Діана ступила крок у напрямку кухні, ненав’язливо показуючи, що цю тему можна не обговорювати.

Марина шморгнула носом, розвернулася, й обидві жінки зайшли до просторої кімнати, розділеної на дві неоднакові за площею частини столом у формі барної стійки. Над столом на спеціальному металевому тримачі висіли різноманітні фужери й келихи. Справа була кухня. Зліва знаходилася зала, нині порожня, за винятком трьох високих стільців і білого шкіряного дивана. Стіни тієї частини, що слугувала кухнею, були стилізовані під необроблену цегляну кладку.

Біля дальньої кромки стола, що впиралась у стіну, стояла фотографія Радислава Ротка — усміхненого, у льотній уніформі; нижній кут рамки обв’язаний чорною стрічкою.

Діана обнишпорила очима порожню кухню, але не знайшла ані столових приборів, ані слідів приготування їжі.

Марина нечутно оминула Діану, підсунула один зі стільчиків до витягнутого стола, всілась на нього і лише тоді жестом запросила сісти гостю. Діана пересунула другий стілець і вмостилась навпроти вдови. Потому, намагаючись не привертати увагу господарки, непомітно виклала на мармурову стільницю те, що стискала в правій руці: крихітний «appl’івський» плеєр «iPod Shuffle» — квадрат сірого пластику завтовшки три міліметри з фірмовим білим кільцем на лицьовому боці — і невеликий динамік у формі яйця матово-синього кольору з уже під’єднаним кабелем. Яйцеподібну колонку Діані подарував батько років вісім-дев’ять тому, повернувшись з відрядження із Китаю. «Яйце» можна було під’єднувати до будь-якого програвача чи плеєра, після чого воно розсилало звукові хвилі рівномірно у всі напрями. Верхня половина яйцеподібної оболонки була відділеною від нижньої і піднятою на гумовій пружині, що забезпечувало збільшення сили і кращу якість звуку. Загалом «яйце» було непрактичною іграшкою, втім, вісім років тому мало хто в Києві міг похвалитися наявністю такої цяцьки, тож Діана носилася з ним і вдень, і вночі, тягала до університету, хизуючись перед одногрупниками. Останні кілька років китайський динамік припадав пилюкою в нижній шухляді Діаниного столу посеред купи інших непотрібних і давно забутих речей. Жінка згадала про нього, коли усвідомила, що мусить відвідати Марину Ротко, і зраділа, виявивши, що динамік працює. «Яйце» якнайкраще підходило для того, що вона хотіла зробити: Діана не тішила себе сподіваннями, що їй пощастить всунути у вухо Марини навушник, а тягти з дому колонку «SPS-622» було ще тим безглуздям.