Ліфт, ниючи і дзенькаючи, без поспіху спускався. Гена стояв, практично впираючись лобом у стулки розсувних дверей, готовий заскочити до кабіни, щойно вони розійдуться. У старому, ще радянського періоду, будинку проектувальники не передбачили цифрового покажчика для інформування про місцезнаходження кабіни, а відтак чоловік уявлення не мав, на якому поверсі знаходиться ліфт.

За третім разом ґевалу пощастило: якась квартира відповіла. Німіючи, Гена почув, як хрипкий, низький голос за дверима промовляє:

— Здраствуйтє, ето ваш сосєд із восємнадцатой квартіри. Я забил ключ, ізвінітє, нє маглі би…

Ліфта не було.

Серцебиття підскочило до скажених 230 ударів за хвилину. Дужче пригорнувши Даню до грудей, Гена відірвався від ліфта і сходами чкурнув нагору. Він опинився в прольоті між другим та третім поверхами, коли знизу долинуло знайоме пілікання, яке супроводжує кожне відкриття дверей.

«Якщо він знає поверх, нам кінець», — подумав Гена, ні не мить не зупиняючись.

На щастя, ґевал не знав. Він ступив на сходову площадку першого поверху якраз тоді, коли приїхав ліфт. Швидко обстеживши пусту кабіну, пробігся поглядом по найближчих квартирах, фіксуючи номери та намагаючись вирахувати, на якому поверсі квартира за номером 39, проте швидко покинув даремне заняття — математика не є і ніколи не була профільним предметом процесу підготовки особового складу спецпідрозділу «Беркут». Завдяки цьому Гена виграв кілька секунд. Зрештою, почувши тупіт і важке дихання Гени, що вчувалися згори, переслідувач кинувся до сходів і, перескакуючи через три-чотири сходинки за раз, полетів навздогін.

Якби Геннадій жив на дев’ятому поверсі, ґевал наздогнав би його ще на сходах.

Генине серце готувалося вибухнути, розірвавши на дрібні шматки охоплену полум’ям грудну клітку. Перед очима плавали, зіштовхуючись, з’єднуючись у великі кластери, чорні кола. Вибігши на сходову площадку сьомого поверху, він ледве тримався на ногах від знемоги. Руки тремтіли, як у наркомана під час ломки.

Гена привалився до дверей батькової квартири, затиснувши між ними та власним тілом зарюмсаного Даню. Відчиняти квартиру з дворічним хлопчаком на руках було непросто, але чоловік не ставив сина на землю: щось підказувало, що нападнику потрібен не він, а його син.

«Два замки, — чоловік знову заскрипів зубами від безсилля і злості. — На біса було зачиняти квартиру на обидва замки?»

Навпомацки відшукавши нижню замкову щілину, Гена спробував уставити ключ. Той не йшов.

«Не той! ФАК!!»

Він швидко перебрав в’язку пальцями, схопив інший ключ і з першого разу застромив його в шпарку. Два повні оберти — клац! клац! — і нижній замок відчинено. Йому кортіло завити від думки, що, якби він зачинив квартиру на один замок, вони із сином уже б потрапили досередини і були в безпеці.