Але що вона може зробити? І звідки їй починати?
Відповідь, як їй здається, прилітає з наступним поривом вітру.
— Він-ніколи-мені-цього-не-казав-бо-я-ніколи-не-запитувала.
Ці слова вилетіли з неї так швидко, ніби були одним довгим екзотичним словом.
Якщо так, то це однослівна екзотична брехня. Він відповів на її запитання про лікування чаєм тієї ночі, в «Оленячих рогах». У ліжку, після кохання. Вона тоді поставила йому два або три запитання, але те з них, яке мало особливе значення, ключове запитання, саме й було цим, першим. Воно було також дуже простим. Він міг відповісти на нього традиційним «так» або традиційним «ні», та коли Скот Лендон на
— Ні, будь ласка, — шепоче вона й усвідомлює, що стискає його руку занадто сильно.
Скот, звичайно, не протестує. Якщо скористатися говіркою родини Лендонів, то він пішов у придурки. Звучить кумедно, коли так говориться, наче один із жартів у телевізійному шоу «Крик віслюка» («Гі-Го»).
Але Лізі не сміється, і вона не потребує підказки жодного зі своїх внутрішніх голосів, аби довідатися про те, що Скот пішов у країну придурків. Якщо вона хоче повернути його назад, то спочатку вона має піти туди, де він нині перебуває.
— О Боже, ні, — стогне вона, бо те, що це означає, вже маячить десь у глибині її розуму, велика форма, обгорнута багатьма білими простирадлами. — Ой, Боже, ой, Боже, невже я справді повинна зробити це?
Бог не відповідає. Та їй і не треба, щоб Він відповів. Вона знає, що їй треба робити або, принаймні, з чого починати: вона повинна пригадати їхню другу ніч в «Оленячих рогах», їхню розмову після кохання. Вони вже почали відпливати до сну, коли вона раптом подумала: