І не мозок Пола лежить розбризканий на брудній підлозі, що смердить кислим духом, а кишки тата, які видерла з його живого живота проява, що була братом Скота ще до сьогоднішнього полудня. А Пол збіг сходами нагору й тепер ховається в домі, й коли Скот увійде, почнуться пошуки була. Але цього разу він буде призом.

Усе це, звісно, тільки гра його уяви, звичайно, його клятущої й невиліковної уяви, що мчить, наче оскаженілий нічний кінь із широко розплющеними дикими очима, й коли батько вибігає на ґанок, вона вже досить попрацювала, а тому в цю мить Скот бачить не Ендрю Лендона, а Пола, що посміхається, як ґоблін, і Скот настрахано зойкає. Коли він підсмикує руки вгору, щоб затулити обличчя, тачка знову мало не перекидається. Вона перекинулася б, але тато простягує руку й утримує її від падіння. Потім замахується другою рукою, щоб дати ляпаса синові, але одразу й опускає її. Згодом він його відлупцює, але не тепер. Тепер він потребує його допомоги. Отож замість ляснути Скота тато лише спльовує на свою праву долоню і витирає плювок лівою. Потім нахиляється над тачкою і, забувши про те, що на ньому лише нічна сорочка, а тут, на ґанку, стоїть лютий холод, хапається за її передній борт.

— Я буду підтримувати її, Скутере. Ти ж тримай її за ручки і правуй, не дозволяй цій клятій штуковині перекинутися. Я ще раз бацнув його по довбешці — у мене не було іншого виходу, — але він скоро прочумається. Якщо ми не довеземо цей ланцюг, я не думаю, що він переживе ніч. Я йому цього не дозволю. Ти зрозумів?

Скот розуміє, що життя його брата тепер їде на цій перевантаженій тачці, у якій вони перевозять ланцюг, що важить утричі більше, ніж він. Протягом якоїсь безумної миті він серйозно обмірковує, чи не кинутись йому навтіки у вітряну темряву і бігти так швидко, як тільки зможе. Потім хапається за ручки тачки. Він не відчуває сліз, які котяться йому з очей. Він киває головою татові, а тато киває головою йому.

Те, що між ними відбувається, це такий собі діалог між смертю й життям.

— На три. Один… два… тримай її тепер прямо, ти малий сучий виродку… три!

Скажений Лендон відриває візок від землі й підіймає його на ґанок із криком перенапруження, що вилітає з його рота струменем білої пари. Його спідня сорочка тріщить під однією рукою і звідти виривається на волю жмут густого рудого волосся. Коли перевантажена тачка зависає в повітрі, клятуща тарадайка нахиляється спершу ліворуч, а потім — праворуч, і хлопець думає тримайся, ти довбана суча штуковина. Він виправляє кожен нахил, криком примушуючи себе не робити різких рухів, не перекинути цього паскудного, розтуди його мать, хрінового ящика. І це спрацьовує, але Скажений Лендон не марнує часу на похвалу. Скажений Лендон, не зупиняючись, тягне за собою тачку далі, всередину будинку. Скот кульгає позаду на своїй розпухлій нозі.