— Коли я спускався сходами в підвал, щоб принести йому їжу — м'ясо та овочі у великій мисці, так само як ви приносите їсти великому собаці, такому як данський дог або німецька вівчарка, — він натягував ланцюги, якими був прив’язаний до стовпа, один був обмотаний йому навколо шиї, а другий — навколо пояса, з рота в нього текла слина, потім ланцюги смикали його, і він сахався назад, виючи та гавкаючи, як бул-диявол, і, напівзадушений, довго намагався віднайти своє дихання, ти собі це уявляєш?

— Так, — сказала вона слабким голосом.

— Мені треба було поставити миску на підлогу — я досі пам’ятаю кислий запах пилюки, коли я нахилявся вниз, я ніколи цього не забуду — а потім я підштовхував її туди, де він міг дотягтися до неї. Для цього ми використовували зламане граблище. Не можна було підходити до нього надто близько. Він міг схопити тебе й підтягти до себе. Тато міг і не пояснювати мені, що якби він мене спіймав, то з’їв би живцем, хоч би як я репетував. І це був брат, який улаштовував для мене гру в пошуки була. Брат, який мене любив. Якби не він, мені навряд чи пощастило б вижити. Якби не він, тато вбив би мене, коли мені ще й п’ять років не виповнилося, і не тому, що хотів би мене вбити, а тому, що в нього були свої напади психодіотизму. Я й Пол трималися тільки тому, що були разом. Друзі-нерозлийвода, ти розумієш?

Лізі киває головою. Вона розуміє.

— Але в тому січні мого друга було посаджено на ланцюг у підвалі — прикуто до стовпа та до стола з друкарським верстатом на ньому — і його світ був обмежений півколом… півколом лайна, яке він залишав, коли дотягувався до кінця свого ланцюга, присідав там… і випорожнявся.

На якусь мить він затулив долонями очі. Жили випнулися на його шиї. Він дихає ротом — довгі, хрипкі, конвульсивні вдихи та видихи. Тепер вона може й не запитувати його, де він навчився тримати своє горе при собі; тепер вона це знає. Коли він трохи заспокоюється і вже не дихає так натужно й хрипко, вона запитує:

— Як твій батько зумів прикувати його ланцюгами? Ти пам’ятаєш?

— Я все пам’ятаю, Лізі, але це не означає, що я все знаю. З півдесятка разів він щось підкладав у їжу Пола, щодо цього я впевнений. Я думаю, то був якийсь транквілізатор для тварин, але де він його роздобув, я не маю найменшого уявлення. Пол пожирав усе, що ми йому давали, крім зелені, і це завжди наповнювало його енергією. Він починав вити, гавкати і стрибати, він натягував ланцюги і смикав їх — намагався їх порвати, я думаю, — або підстрибував угору й бив кулаками у стелю, аж поки збивав суглоби до крові. Можливо, він намагався проломитися крізь стелю, а може, робив це з відчуття радості, що він такий сильний. Іноді він лягав у пилюку й мастурбував.