Несподівано й приголомшливо світло, яке проникало крізь повіки її заплющених очей, змінило колір від червоного до темно-фіолетового, що був майже чорний. Враження було таке, ніби її накрили абажуром. Але абажур ніяк не міг пояснити чудесну суміш запахів, які наповнили її ніздрі: то були змішані пахощі всіх тих квітів. Не міг би він пояснити і звідки взялася трава, яка поколювала її в литки та в голу спину.

Вона це зробила. Перенеслася туди. Пройшла крізь час і простір.

— Ні, не треба, — сказала Лізі з досі заплющеними очима — але то був дуже слабкий, радше показовий протест.

Будь обережна, Лізі, прошепотів голос Скота. І часу в тебе обмаль. ПеЗКаПеТе, моя люба дитино.

Й оскільки вона знала, що голос має цілковиту слушність — часу в неї справді було обмаль, — Лізі розплющила очі й підвелася, сівши в улюбленому притулку дитячих літ свого талановитого чоловіка.

Лізі тепер сиділа в Місячному Колі.

6

6

Тут не була ніч і не був день, і тепер, коли вона опинилася тут, вона з цього не здивувалася. Вона приходила сюди перед самими сутінками під час двох своїх попередніх відвідин; тож чи варто було дивуватися, що вона знову потрапила сюди в надвечірній час?

Сонце, забарвлене в ясно-помаранчевий колір, зависло над обрієм у кінці, на перший погляд, неозорого поля, покритого квітами люпину. Подивившись в іншому напрямку, Лізі побачила місяць, який лише наполовину вистромився з-за обрію, більший, аніж найбільший повний місяць, який вона будь-коли бачила у своєму житті.

Це не наш місяць, аж ніяк не наш. Він зовсім на нього не схожий.

Вітерець полоскотав намоклі від поту кінчики її волосся, і десь, не так уже й далеко, дзеленькнув уже знайомий їй дзвінок. Вона пам’ятала цей дзенькіт, вона пам’ятала цей дзвінок.

Тобі слід поквапитися, невже ти не розумієш?

Атож, справді. Біля озера було безпечно, так принаймні сказав їй Скот, але дорога туди вела через Зачарований Ліс, а ця подорож безпечною не була. Відстань була коротка, але їй треба поквапитися.

Вона майже побігла вгору косогором до дерев, шукаючи очима Полів знак. Спочатку вона його не побачила, потім укмітила досить далеко збоку. Вона не мала вільного часу, щоб випрямити хрест… але не пошкодувала на це часу, бо Скот би свого часу не пошкодував. На мить вона відклала срібну лопату вбік (лопата також прийшла сюди з нею, як і жовтий плетений квадратик), щоб використати дві руки. Тут має бути якась погода, бо одне ретельно виписане друкованими літерами слово — Пол — поблякло так, що привида й то було легше побачити.