Ні, але вона пам’ятала одну з його улюблених мелодій рок-н-ролу: «Нічний час — це той час, що треба». У Місячному Колі нічний час був не тим часом, що треба, часом, коли запахи перетворювалися на сморід, а їжа могла отруїти тебе. Нічний час був тим часом, коли виходили сміюни — істоти, що бігали на чотирьох, але іноді ходили на двох, як люди, й роззиралися навколо. Були там й інші істоти, ще гірші.

Такі істоти, як Довгий хлопець Скота.

Він дуже близько, моя люба. Ось що він сказав їй, коли лежав під гарячим нешвілським сонцем того дня, коли вона була певна, що він помирає. Я чую, як він їсть. Вона намагалася сказати йому, що вона не розуміє, про кого він говорить; він ущипнув її і сказав, щоб вона не ображала його розум. Або свій власний.

Він сказав так тому, що я там була. Тому, що я чула сміюнів і повірила йому, коли він сказав, що там чатують і інші істоти, небезпечніші. І вони там справді були. Я бачила ту прояву, про яку він говорив. Я бачила її 1996 року, коли подалася в Місячне Коло, щоб привести його додому. Я бачила лише її бік, але цього досить.

— Вона була нескінченна, — промурмотіла Лізі і з жахом усвідомила, що вона дійсно вірить у те, що це правда. Це було вночі 1996 року. Тієї ночі, коли вона пішла в інший світ Скота з холодної кімнати для гостей. Вона пішла тією стежкою, увійшла в ліс, увійшла в Зачарований Ліс і…

Десь поблизу загуркотів мотор. Очі в Лізі широко розкрилися, й вона мало не зойкнула. Потім знову розслабилася, помалу-потроху. То був лише Герб Ґеловей, а може, хлопець Латрелів, якого Герб іноді наймав підстригти моріжок на сусідньому подвір’ї. Усе було зовсім не так, як тієї неймовірно холодної ночі у січні 1996 року, коли вона знайшла Скота в кімнаті для гостей, де він сидів і дихав, але відійшов у будь-якому іншому розумінні, що важило.

Вона подумала: Навіть якби я могла це зробити, я не можу зробити це так, як тоді, — тут надто багато шуму.

Вона подумала: Ми надто прив’язані до цього світу.

Вона подумала: Хто це написав? І, як часто з нею траплялося, ця думка потягла за собою свій трагічний невеличкий червоний причеп: Скот мені підказав би.

Атож, Скот напевне це знав. Вона уявила його собі в безлічі мотельних кімнат, схиленого над портативною друкарською машинкою (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ!), і пізніше, з обличчям, що було освітлене сяйвом від екрану його лептопа. Іноді із сигаретою, яка диміла, лежачи в попільничці, поруч нього, іноді з якимсь трунком, завжди з кучерявим чубом, що спадав, забутий, йому на чоло. Вона уявила, як він лежить на ній у цьому ліжку, як ганяється за нею в тому жахливому будинку в Бремені (СКОТ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ!), обоє голі й сміхотливі, сексуально збуджені, але не щасливі по-справжньому, тоді як вантажні та легкові автомобілі гуркотять запрудженою транспортом вулицею, яка обкручується навколо їхнього будинку. Вона уявила собі його руки, які її обіймають, його руки постійно її обіймали, уявила собі його запах і наждачне тертя його щоки по її щоці, й подумала, що вона готова продати свою душу, атож, свою безсмертну довбану душу лише за те, щоб почути, як він гримає дверима на протилежному кінці коридору, а тоді кричить: «Гей, Лізі, я вже дома — усе так само?»