Це її голос, але він був майже його голосом, надзвичайно доброю імітацією його голосу. Тож Лізі заплющила очі й відчула, як перші гарячі сльози, майже приємні, прослизають крізь її стулені повіки. Було багато такого, чого ніхто не міг розповісти тобі про смерть, вона в цьому переконалася, й одна з найважливіших речей полягала в тому, скільки треба часу для того, щоб ті, кого ти любиш найбільше, померли у твоєму серці. «Це таємниця, — подумала Лізі, — і так має бути, бо хто захотів би зблизитися з іншою людиною, якби він знав, як важко буде з нею розлучатися? У твоєму серці близькі тобі люди помирають не одразу, а поступово, хіба не так? Як помирає рослина, коли ви їдете в подорож і забуваєте попросити сусіда вряди-годи приходити до неї зі своєю старою поливальницею, і це так сумно…»
Вона не хотіла думати про цей смуток, не хотіла вона також думати про свою поранену грудь, куди біль знову почав повертатися. Натомість вона знову спрямувала свої думки до Місячного Кола. Вона пригадала, як дивовижно й чудесно було перенестися зі штату Мен, де панував лютий мороз, до цього тропічного місця за якусь швидкоплинну мить. Пригадала в якомусь дивному розумінні сумну структуру повітря й шовкові пахощі франжипанів та бугенвілій. Пригадала сліпуче світло призахідного сонця та сяйво місяця, який щойно викотився з-за обрію, і як тихо десь дзеленькнув далекий дзвінок. Той самий дзвінок.
Лізі раптом відчула, що звук газонокосарки на подвір’ї Ґеловеїв тепер здавався дивно далеким. Як і гуркіт мотоцикла, що проминав її садибу. Щось відбувалося, вона була майже певна цього. Розкручувалася пружина, заповнювався колодязь, оберталося колесо. Можливо, вона прив’язана до цього світу не так уже міцно, як їй здається.