Вона вже мало не дійшла висновку, що це було одним із тих запитань — як проблема курки-яйця, — на які не існує задовільної відповіді, коли раптом пригадала його улюблений вислів:
Тож, виходить, вона сама це зробила 1996 року. Та хай навіть так, але ж Скот тоді був живий, і той потиск руки, хоч яким слабким він був, повідомив їй, що він на цьому боці, що до нього можна дійти…
— Вона ще тут, — сказала собі Лізі. І знову стиснула в руці держално лопати. — Дорога, яка туди веде, досі тут, вона мусить бути тут, бо він усе це приготував. Він приготував для мене ці паскудні пошуки була, щоб я була готова. А тоді, учора вранці, коли я лежала в ліжку з Амендою… то був ти, Скоте, я знаю, що то був ти. Ти сказав, що мене чекає кривавий бул… і приз… трунок, ти сказав… і ти назвав мене «любою дитиною». Тож де ти тепер? Де ти, коли я так потребую, щоб ти мене забрав?
Ніякої відповіді, лише цокання годинника на стіні.
— Я хотіла б ним бути, — сказала вона, звертаючись до осяяної сонцем спальні, у якій Скота не було. — О мій любий, я хотіла б ним бути.
Якщо у Скота Лендона й була якась фатальна вада, то це схильність багато думати, але
А чи захоче з нею піти срібна лопата з Нешвіла?
Лізі думає, що так. І це добре. Вона хотіла мати її при собі.
— Ми з тобою друзі до кінця, — прошепотіла вона й заплющила очі.
Вона збирала докупи спогади про Місячне Коло, які тепер стали дуже живими, коли раптом тривожне запитання увірвалося в її глибоку зосередженість — ще одна позначена сумнівом думка, яка збила її з головного шляху її роздумів.