5
5
— Я знала, що ми вдома, — закінчила вона й розплющила очі.
Інтенсивність її спогадів була такою великою, що упродовж якоїсь миті вона сподівалася побачити затоплену сутінню, яка раз у раз освітлювалася місяцем, що пробивався крізь хмари, тишу спальні, яку вони ділили протягом двох ночей у Нью-Гемпширі двадцять сім років тому. Вона стискала в руці срібну лопату так міцно, що змогла розтиснути пальці лише один по одному. Вона знову поклала собі на грудь жовтий квадратик оздоби — хоч він і був покритий засохлою кров’ю, проте полегшував її біль.
Атож, того, що відбулося з ними, їй цілком вистачило. Вона була сповнена рішучості якомога швидше про все забути, а Скот також хотів цього не менше. Йому знадобилася вся його мужність, щоб розповісти їй про своє минуле, — і не дивно. Але в ту ніч вона поставила йому ще одне запитання, це вона пам’ятає, і майже поставила інше наступного дня, коли вони вже їхали назад у Мен, вона поставила його, перш ніж збагнула, що цього робити не слід. Це запитання стосувалося того, що він їй сказав, перед тим як озвалися сміюни, перелякавши її до такої міри, що будь-яка цікавість вивітрилася з її голови. Їй захотілося знати, що мав на увазі Скот, коли він сказав:
Скот здавався здивованим.
— Ти знаєш, я не думав про це багато років, — сказав він. — Але він справді колись міг. Але це було йому важко, так само як для мене завжди було важко влучити по м’ячу, коли ми грали в бейсбол. Тому здебільшого він доручав це мені, а через якийсь час остаточно втратив будь-яке бажання сюди приходити.
Те запитання, яке вона хотіла поставити йому в автомобілі, стосувалося озера, до якого показував дорогу зламаний знак. Чи це було те саме озеро, про яке він завжди говорив у своїх лекціях? Лізі не стала запитувати, бо відповідь на це, зрештою, була самоочевидною. Його слухачі могли вірити в озеро-міф, у мовне озеро (до якого ми всі приходимо пити, плавати, а іноді й зловити якусь рибу), але вона знала ліпше. Існувало реальне озеро. І вона це знала, тому що знала