Ні. То був Дулей.

Лізі відкинулася на своєму офісному стільці, пробігла пальцем по обтягнутому ґумою руків’ю свого 22, потім підняла його й відкрила барабан. Це було дуже легко зробити, після того як ти відкривав його раз чи двічі. Вона вставила набої і знову натисла на барабан. Він закрився з легким, але остаточним клац.

В іншій кімнаті Аменда сміялася з якоїсь сцени в кінофільмі. Лізі теж усміхнулася. Вона не думала, що Скот усе це наперед спланував; він не планував навіть сюжети своїх творів, хоч деякі з них були надзвичайно складними. Якщо я наперед обмірковуватиму сюжет, казав він, то вони втратять усю свою привабливість. Він казав, що для нього написати книжку означало те саме, що знайти яскраву, кольорову нитку в траві, а потім іти за нею туди, куди вона тебе приведе. Іноді ця нитка уривається й залишає тебе ні з чим. Але іноді — якщо тобі поталанить, якщо ти сміливий і наполегливий, — вона приведе тебе до скарбу. І цей скарб — не гроші, які ти одержиш за свою книжку. Цей скарб — сама книжка. Лізі здогадувалася, що Роджери Драпаели світу в це не вірили, а професори Джозефи Вудбоді вважали, що це має бути чимось більшим — піднесенішим, — але Лізі з ним довго жила і вона в це вірила. Писати книжку означало податися на пошуки була. Але він ніколи їй не казав (хоч, як їй здається, вона завжди здогадувалася про це), що коли нитка не уривається, то вона завжди приводить до пляжу. Приводить до озера, до якого всі ми приходимо пити, закидати свої сіті, плавати, а іноді й топитися.

А чи знав він? Чи знав він, що це кінець?

Вона трохи випросталася на стільці, намагаючись пригадати, чи Скот відмовляв її поїхати з ним до Прата, невеличкої, але престижної школи вільних мистецтв, де він уперше й востаннє виступив із читанням уривків зі свого роману «Таємна перлина». Він упав десь на середині церемонії врочистого прийому. Через дев’яносто хвилин вона вже сиділа в літаку, а один із гостей на тому прийомі — кардіосудинний хірург, якого привела на читання Скота його дружина, — прооперував його у спробі врятувати йому життя або принаймні зберегти його доти, доки хворого не довезуть до великої лікарні.

Чи він знав? Може, він умисне не взяв тоді мене з собою, бо знав, чим це закінчиться?

Вона так не думала, та коли їй зателефонував професор Мід, хіба вона не зрозуміла, що Скот знав: щось із ним буде. Якщо не Довгий хлопець, то це? Чи не тому їхні фінансові справи були в такому досконалому порядку, усі потрібні папери були підписані? Чи не тому він заздалегідь потурбувався про майбутні проблеми Аменди?