Він у палаті 319, думає Лізі. Вона переконана в цьому, навіть коли бачить, що відбулися дуже великі зміни відтоді, як вона востаннє приходила до свого чоловіка, який лежав, поранений, у лікарні. Найочевидніша з них — це телевізійні монітори перед кожною палатою; на них миготять усілякі написи червоного та зеленого кольору. Єдине, що зрозуміла з них Лізі, — це дані про частоту пульсу та рівень кров'яного тиску А також імена та прізвища, вона читає декотрі з них: ДЖОН КОЛВЕТ, АДРІАН ДАМБАРТОН, ТАУСОН РІЧАРД, ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО (Лізі Вандерво, думає вона, це не так легко вимовити), ФРАНКЛІН ДРЕЙТОН. Тепер вона вже зовсім близько від палати 319 і думає: Зараз звідти вийде медсестра з тацею Скота в руках і спиною до мене. Я не хочу її лякати, але я її злякаю. Вона впустить тацю. Тарілки та філіжанка з-під кави не поб’ються, це ветерани кафетерійної служби, але карафа із соком розіб’ється на тисячі скалок.

Але це північ, а не ранок, вона не чує шуму вентиляторів над головою, а на дверях палати 319 написано ТОМАС ЯНЕЗ. Але її відчуття вже баченого таке сильне, що вона зазирає в палату й бачить у єдиному ліжку величезну тушу чоловіка — Томаса Янеза, яка нагадує їй тушу кита, викинуту хвилями на піщаний берег. Потім її опановує відчуття, яке переживають ті, хто раптово пробуджуються від сну; вона дивиться навколо себе зі страхом і розгубленістю, думаючи Що я тут роблю? Що я тут знайду сама-одна? Потім вона думає, торакотомія. Вона згадує Як тільки ви дасте дозвіл на операцію, і вже майже бачить слово операційна, яке пульсує на телеекрані кривавими літерами, й замість повернути назад вона йде далі по коридору, де має бути кімната для медсестер. Жахлива думка починає народжуватися в її мозку

(а що як він уже)

але вона відкидає її геть, відштовхує далеко від себе.

У службовому приміщенні медсестра в уніформі, на якій весело розважаються персонажі з мультиплікаційних фільмів компанії Ворнер Бразерс,[74] робить якісь позначки на кількох діаграмах, що розстелені перед нею. Інша щось говорить sotto voce[75] в маленький мікрофон, приколотий до лацкана її більш традиційного білого топа зі штучного шовку, мабуть, зчитуючи цифри з монітора. За ними на розкладному стільчику розсівся довготелесий рудий чолов’яга, сперши підборіддя на груди, прикриті білою сорочкою. На спинці стільця висить його чорний піджак того самого кольору, що і його штани. Він сидить без черевиків і без краватки, Лізі бачить її кінчик, що виглядає з кишені його піджака. Його руки вільно складені на колінах. Хоч вона й мала передчуття, що Скот не вийде з комунальної лікарні міста Баулінґ Ґрін живим, але ніщо їй не підказує, що перед нею лікар, який зробив йому операцію, продовживши йому життя на достатній час, щоб вони могли попрощатися після їхнього двадцятип’ятирічного, здебільшого доброго — прокляття, здебільшого щасливого — життя разом; вона визначає вік заснулого чоловіка максимумом у сімнадцять років, і думає, що, можливо, це син однієї з медсестер.