— Я не зміг дійти до озера, тоді з’їв кілька ягід… вони зазвичай допомагають, але…

Він не зміг закінчити фразу. Вона знову подає йому маску.

— Було запізно, — каже вона, поки він дихає. — Було надто пізно, чи не так? Ти з’їв їх після заходу сонця.

Він киває головою.

— І то було все, що ти міг зробити.

Він знову киває. Показує їй жестом, щоб знову скинула маску.

— Але ж ти був о’кей під час читання! — мовить вона. — За словами професора Міда, ти був збіса грандіозний.

Він усміхається. То була, мабуть, найсумніша усмішка, яку вона в нього будь-коли бачила.

— Роса, — сказав він. — Я злизав її з листя. Коли пішов туди востаннє… із зеленої кімнати. Думав, може…

— Ти подумав, вона може зцілювати. Як вода в озері.

Він каже так очима. Його очі не відриваються від неї.

— І тоді тобі стало краще. На короткий час?

— Так. На дуже короткий час. А тепер… — Він майже непомітним рухом сумно знизує плечима й відвертає голову вбік. Цього разу кашель трусить його більше, і вона з жахом помічає, що потік у трубках стає густо-червоним, насиченим. Він знову дотягується до її руки.

— Я заблукав у темряві, — шепоче він, — і ти мене знайшла.

— Скоте, не треба…

Він киває головою. Треба.

— Ти бачила мене цілим і неушкодженим. Усе…