Своєю вільною рукою він робить слабкий круговий рух: Усе так само. Він слабко всміхається, дивлячись на неї.

— Тримайся, Скоте! Просто тримайся!

Він киває головою, ніби вона його нарешті зрозуміла.

— Тримайся… почекай, поки зміниться вітер.

— Ні, Скоте, лід! — це єдине, що спадає їй на думку. — Зачекай, поки принесуть лід!

Він каже «дитино». Він каже «люба моя дитино». А тоді єдиний звук, який вона ще чує, — це сичання кисню з маски, почепленої йому на шию. Лізі затулила обличчя долонями

8

8

і відірвала їх від очей сухими. Вона була водночас здивована й не здивована. Безперечно, вона відчула полегкість. Бо їй здалося, вона зрештою покінчила зі своєю тугою. Вона знала, їй буде ще багато роботи тут, у кабінеті Скота, — вона й Аменда зробили лише невелику частку, — але подумала, що їй пощастило досягти несподіваного успіху й вичистити зі своєї голови чимало свого власного сміття. Вона доторкнулася до пораненої груді й майже не відчула болю. «Мені вдалося підняти самолікування на новий рівень», — подумала вона й усміхнулася.

В іншій кімнаті Аменда обурено кричала на телевізор:

— Ти, безмозкий йолопе! Облиш цю стерву, ти хіба не бачиш, що з неї не буде пуття?

Лізі наставила вухо в тому напрямку й зрозуміла, що Джейсі умовляє Соні вийти за нього заміж. Фільм уже закінчувався.

«Мабуть, вона пропустила деякі місця», — подумала Лізі, та коли подивилася на темряву, що насувалася на небо за вікнами, то зрозуміла, що це не так. Вона сиділа за Великим Слоном Ідіота й колупалася у своєму минулому понад півтори години. Робила невеличку роботу для себе, як мали звичай казати прихильники секти «Нова Доба». І до якого висновку вона дійшла? Що її чоловік помер, ото й усе. Помер і пішов від неї. Як Гекльберрі Фінн, він вирушив у далекі мандри.

Але що спричинило його останню хворобу? У посвідченні про смерть називався діагноз «запалення легенів», проте їй було байдужісінько, що там написано. З таким самим успіхом вони могли б написати Його заклювали на смерть качки, і він був би так само мертвий — але вона не могла не замислюватися над цим. Може, він помер від того, що зірвав і понюхав погану квітку, а може, смерть йому приніс клоп, який устромив своє жало йому під шкіру, коли червоне сонце опускалося у свій дім грому? Можливо, він підхопив смерть під час свого короткого візиту в Місячне Коло за тиждень або місяць перед своїм останнім читанням у Кентуккі, а може, вона чатувала на нього не один десяток років, цокаючи, наче годинник? Можливо, все почалося з крупинки землі, яку він загнав собі під ніготь, коли рив могилу для свого брата. А може, якась самітна отруйна комаха проспала довгі роки й одного дня прокинулася біля його комп’ютера тієї миті, коли він нарешті знайшов потрібне слово й задоволено клацнув пальцями. А могло бути й так — жахлива думка, але хто знає? — що вона сама принесла його з однієї зі своїх мандрівок, смертельного кліща у крихітній цятці пилку, якого він проковтнув, коли цілував її в кінчик носа.