— Будьмо й не забудьмо! — мовили вони в один голос і випили.

Аменда зігнулася й шумно видихнула з себе струмінь повітря. А коли випросталася, то на її раніше блідих щоках розквітли троянди, червона смужка проступила над бровами, і сідловина носа теж почервоніла. Сльози стояли в її очах.

— Прокляття! Що це було?

Лізі, чиє горло, певно, мало такий самий колір, як і обличчя Аменди, взяла пляшку й прочитала етикетку. Зоряне бренді, було там написано. Виготовлено в Румунії.

— Румунське бренді? — приголомшено запитала Аменда. — Такого звіра взагалі не існує! Де ти його дістала?

— Це подарунок Скотові. За те, що він зробив комусь якусь послугу — я забула яку, — але думаю, вони долили в пляшку також чорнила.

— Це, мабуть, отрута. Вилий його геть, а я молитимуся, щоб ми не померли.

— Вилий його сама. А я зготую шоколад. Швейцарський. Не з Румунії.

Вона вже обернулася, але Аменда поклала руку їй на плече.

— Може, не станемо пити шоколад, а швидше заберемося звідси, поки котрийсь із твоїх заступників шерифа не прийшов з’ясовувати, чи у тебе все гаразд?

— Ти думаєш?

Але ще й не поставивши це запитання, Лізі зрозуміла, що Аменда має рацію.

— Так. А ти наважишся знову увійти до кабінету?

— Звичайно.

— Тоді забери мого револьвера. І не забувай, що там немає світла.

Лізі висунула верхню шухляду невеликого письмового столу, на якому вона виписувала чеки, й дістала звідти довгий ліхтарик. Вона увімкнула його. Промінь світла був яскравий і надійний.

Аменда помила їхні склянки.

— Якщо хтось виявить, що ми там були, це не стане кінцем світу. Але якщо твої заступники побачать, що ми прийшли з револьвером… і той чоловік зник з обличчя Землі приблизно в той самий час…