Вона подумала, що так, може. А проте змія, яка дрімала під стіною, приваблювала до себе її погляд. Так багато книжок, занурених у глибокий сон, не могли не приваблювати до себе уваги. Вона дивилася на них іще кілька хвилин, думаючи про те, що була колись молода жінка на ім’я Лізі Дебушер із тугими персами молодої жінки. Була вона самотня? Авжеж, трошки була. Чи боялася вона життя? Так, трохи було, це почуття з’явилося, коли їй виповнилося двадцять два роки. І тоді один молодик прийшов у її життя. Молодик, який навіть не міг упоратися зі своїм чубом — він вічно затуляв йому очі. Молодик, який мав багато чого сказати.
— Я завжди любила тебе Скоте, — промовила Лізі, звертаючись до порожнього кабінету. А може вона сказала це зануреним у глибокий сон книжкам. — Тебе і твою пельку, яка ніколи не стулялася. Я була твоєю подругою. Хіба ні?
А тоді, присвічуючи собі ліхтариком, вона спустилася сходами із коробкою для взуття в одній руці та з жахливим паперовим пакетом Дулея — в другій.
15
15
Аменда стояла у дверях кухні, коли Лізі повернулася.
— От і добре, — сказала Аменда. — А то я вже почала непокоїтися. Що там у пакеті?
— Тобі не треба це знати.
— О’к… кей, — сказала Аменда. — Від нього там… не залишилося слідів?
— Гадаю, що ні.
— Я теж на це сподіваюся, — промовила Аменда, затремтівши. — То був жахливий тип.
«Ти не знаєш і половини», — подумала Лізі.
— Гаразд, — сказала Аменда. — Думаю, нам час їхати.
— Їхати куди?
— У Лісбон Фолз, — сказала Аменда. — На стару ферму.
— Що… — почала Лізі й урвала мову.
Пропозиція Аменди мала свій чудернацький сенс.
— Я прийшла до тями в Ґрінлоні, як ти розповіла докторові Олбернісу, й ти відвезла мене додому, щоб я могла перевдягтися. Потім я стала вередувати й говорити про ферму. Їдьмо, Лізі, скоріше, закриймо цю крамничку, поки ніхто сюди не з’явився.