— А, — простягає Рікер, посміхаючись. — Ця.

Ходжес піднімається.

— Мені якось ближче Майкл Коннолі. Спасибі, що приділили нам час. — Він простягає руку, Рікер тисне її. Джером встає, але Холлі продовжує сидіти.

— Джон Ротстайн, — говорить вона. — Він написав ту книгу про хлопця, якому набридли батьки і який утік у Нью-Йорк, правильно?

— Так, це перший роман із трилогії про Ґолда. Піт обожнював Ротстайна. Напевно, досі його любить. У коледжі він може знайти нових героїв, але, коли він навчався у мене, то вважав Ротстайна мало не напівбогом. Ви читали його?

— Ніколи, — говорить Холлі, теж встаючи. — Але я великий шанувальник кіно, тому часто заходжу на сайт «Дедлайн» почитати останні голлівудські новини. Там була стаття про те, як продюсери горіли бажанням екранізувати «Утікача». Тільки, скільки б вони не пропонували Ротстайну, він посилав їх до біса.

— Так, це схоже на нього, — говорить Рік. — Знаменитий старий буркотун ненавидів кіно. Казав, що це мистецтво для ідіотів. Кривився при слові «кінематограф». Здається, навіть есе про це написав.

Холлі засяяла.

— А потім його вбили, а заповіту не було, тому вони досі не можуть знімати кіно через різні юридичні складнощі.

— Холлі, нам треба йти, — каже Ходжес. Він хоче вирушити додому до Сауберса. Де б зараз не перебував Піт, рано чи пізно він туди з’явиться.

— Добре… Напевно… — Вона зітхає. — Хоч їй уже під п’ятдесят і навіть за всіх тих стабілізаторів настрою, які вона приймає, Холлі як і раніше проводить занадто багато часу на емоційних американських гірках. Зараз світло в її очах меркне, і вона виглядає жахливо засмученою. Ходжесові її шкода, він хоче сказати їй, що передчуття, узагалі, рідко коли справджуються, але це не означає, що до них зовсім не слід прислухатися. Тому що ті деякі, які виконуються, по-справжньому безцінні. Не сказати, щоб перлина думки, але потім, коли вони залишаться наодинці, він так їй і скаже. Постарається хоч трохи пом’якшити гіркоту.

— Спасибі, що приділили нам час, містере Рікер. — Ходжес відчиняє двері. Повільно, ніби музика, яку чуєш у сні, доносяться звуки «Зелених рукавів».

— О Боже, — вигукує Рікер. — Стривайте!

Вони повертаються до нього.

— Піт справді звертався до мене, і не так давно. Але в мене зараз буває стільки учнів…

Ходжес киває.

— Але там не було нічого серйозного, ніякого юнацького Sturm und Drang[124]. Це була навіть приємна розмова. Я згадав про неї лише через те, що ви згадали цю книгу, міс Джібні. «Утікач». — Він скупо посміхається. — У Піта не було «одного друга». У нього був «один дядько».